Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.
«Добра штука — комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.
Нервове потрясіння, фізична втома, голод — все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.
Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.
— Що це таке? — розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.
Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.
Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий — з цікавістю, юнак — насторожено.
Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.
Алім промовчав.
Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:
— Росіянин?
Алім машинально кивнув головою.
— Радянський?
— Так. Узбек.
— Льотчик.
Алім не відповів — комбінезон і шолом видавали його спеціальність.
Старий поцікавився:
— А як сюди потрапив?
Алім показав рукою на небо.
— Так, так… — посміхнувся старий. — Значить, з літака?
— Так.
— Подорож цікава…
— Нічого цікавого де бачу, — похмуро промовив Алім.
В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.
— А ви звідки знаєте російську мову? — задав він нарешті перше питання.
Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.
— Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, — він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.
Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.
— Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?
— А де ж ви вивчали Росію?
В його серці почало рости почуття неприязні.
— По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…
— Де ми перебуваємо? — раптом спитав Алім.
— В лісі, а точніше — в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?
Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.
— І правильно, — сказав старий. — Не раджу.
Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.
— Ви курите? — поцікавився незнайомий.
— Коли є…
— Ну, куріть, — старий простягнув Аліму пачку сигарет.
Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.
— Значить, ви узбек?
— Так.
— І так добре розмовляєте російською мовою?
— Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…
«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».
— Ось що, молодий чоловіче, — задумливо промовив незнайомий. — Перше, що треба зробити, — це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! — Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового лісу.
Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.
Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.
Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.
«Мисливець, напевно, — думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. — Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].