Мілліган сіпав головою, тер щоку і повсякчас поривався вибовкати подробиці справи. Насамкінець він пробелькотів:
— Оголосіть, що я не визнаю свою провину. Гадаю, я схибнувся.
— Що ж, побачимо, — відповів Швайкарт. — Але тут обговорювати цього не можна.
— А можна, щоб моєю справою займалася жінка-адвокат?
— Є в нас одна жінка-адвокат. Я подивлюся, чи вийде її залучити.
Швайкарт спостерігав, як офіцер забрав Міллігана і повів перевдягатися з повсякденного одягу в блакитну робу. Цей колір в окружній в’язниці вирізняв арештантів, затриманих за скоєння тяжких злочинів. Непросто буде працювати з цим юнаком — він мовби суцільний оголений клубок нервів. Та й від злочинів хлопець фактично не відкараскувався, тільки повторював як заведений, що нічого не пам’ятає. Це було нетипово. Проте Швайкарт міг собі тільки уявити, який лемент здійметься у пресі, якщо захист оголосить, ніби дії Університетського ґвалтівника спричинила душевна недуга.
Залишивши позаду будівлю окружної в’язниці, юрист купив примірник «Колумбус Диспетч» і на першій же шпальті побачив статтю під такою назвою:
«ПОЛІЦІЯ ВЗЯЛА ПІД ВАРТУ ПІДОЗРЮВАНОГО В УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ЗҐВАЛТУВАННЯХ»
У статті йшлося про те, що двадцятишестирічна студентка, яка майже два тижні тому стала жертвою наруги, візьме участь у поліцейській процедурі впізнання, де їй буде потрібно вибрати свого кривдника з-поміж інших осіб. А увінчував статтю знімок Міллігана з чітко вказаним прізвищем.
Повернувшись до контори, Швайкарт обдзвонив решту місцевих газет із проханням не публікувати фотографію підозрюваного, бо це може вплинути на об’єктивність призначеної на понеділок процедури впізнання. У газетах йому дали рішучу відсіч. Якщо, мовляв, така фотокартка потрапить їм до рук, вона негайно піде у друк. Адвокат почухав люлькою бороду і взяв слухавку, плануючи зателефонувати додому і попередити дружину, що запізниться на вечерю.
— Гей, — пролунало з дверей кабінету, — ти зараз схожий на ведмедя, котрого заскочили на тому, що він увіпхав носа до вулика.
Швайкарт підвів голову і побачив усміхнене обличчя Джуді Стівенсон.
— Он як? — прогуркотів, кладучи слухавку і всміхаючись у відповідь. — А вгадай-но, хто нещодавно попросив, щоб ти захищала його в суді?
Дівчина відкинула довге чорняве волосся з обличчя, відкривши родимку на лівій вилиці. Її карі очі дивилися на колегу запитально.
Той підсунув до неї газету, тицьнувши пальцем у знімок і назву передовиці, і тісний кабінетик сповнився його гортанним сміхом.
— Процедура впізнання відбудеться в понеділок. Мілліган просив, щоб його адвокатом була жінка. Отже, саме тобі дістається Університетський ґвалтівник.
Коли у понеділок, 31 жовтня, Джуді Стівенсон прибула до поліцейського відділку, годинник показував за чверть десяту ранку. Міллігана завели до приміщення, і вона побачила, який розпачливий і нажаханий вигляд він має.
— Я з офісу громадського захисту, — пояснила Джуді. — Ґері Швайкарт казав, що ти просив жінку-адвоката, тож я представлятиму твої інтереси в парі з ним. А тепер спробуй заспокоїтися. Ти маєш такий вигляд, ніби зараз геть розклеїшся.
— У п’ятницю мій наглядовий офіцер з програми умовного звільнення приніс мені оце. — І Мілліган простягнув адвокату складений аркуш.
Вона розгорнула папірець і виявила, що це ордер, виданий Комітетом з питань умовно-дострокового звільнення. В ордері йшлося про необхідність утримувати Міллігана під вартою й повідомити його про те, що у в’язниці округу Франклін буде проведено попереднє слухання щодо порушення ним правил умовного звільнення. Джуді Стівенсон усвідомила: оскільки при затриманні Міллігана поліція знайшла в будинку зброю, його умовно-дострокове звільнення можуть скасувати і хлопця негайно запроторять назад до в’язниці міста Лебанон, що поблизу Цинциннаті, де йому й доведеться очікувати на суд.
— Слухання відбудеться аж наступної середи, — сказала вона. — Ми з’ясуємо, чи можна зробити так, аби тебе нікуди не переводили. Я б воліла, щоби ти залишався в Колумбусі, де у нас зі Швайкартом буде змога з тобою спілкуватися.
— Я не хочу знову потрапити до Лебанона.
— Ну ж бо, не варто так хвилюватися.
— Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують.
— Ми поговоримо про це пізніше. А зараз тобі лише треба постояти на ось тому підвищенні. Впораєшся?
— Гадаю, так.
— Зачеши волосся назад, аби твоє обличчя було добре видно.
Офіцер поліції підвів його до помосту, на якому вже вишикувалися інші чоловіки. Міллігана поставили другим у ряду.