— А от нам краще зійти з дороги і дати їм проїхати. Пани бувають різні.
Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Троні сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.
Вони з Яйком заховалися за кущем терену. Дунк зняв свого щита з мула і надів на руку. Довгастий, загострений знизу клином, облямований залізом сосновий щит був старий, високий та важкий. Дунк купив його у Камінному Септі навзамін щита, якого Довговерх порубав на тріски у їхньому річковому двобої. Дунк не мав часу, аби змалювати на щиті свого в’яза та падаючу зірку, тому знак — похмурий сірий повішеник на шибениці — тимчасово лишився від попереднього хазяїна. Собі він такого знаку не обрав би, зате щита віддавали задешево.
Перші вершники пролетіли повз них за якусь мить. Це були два молоді паничі на баских румаках. Панич на гнідому мав на собі відкритого шолома визолоченої криці з трьома високими пір’їнами: білою, червоною та золотою. Такі самі прикрашали й кінського налобника. Воронець обабіч нього мав на собі лазурово-золоті ладри; коли він блискавкою мчав мимо, чабраком бігли кучері від вітру. Вершники галопували біч-о-біч, тюгукаючи, сміючись та розвіваючи довгими киреями.
Третій пан їхав слідом статечніше, на чолі довгої валки, що нараховувала зо два з половиною десятки людей. Там були машталіри, кухарі, пахолки трьох лицарів, кінні арбалетники та щитники, а до того з десяток возів, навантажених лицарією, шатрами та усяким харчем. З панового сідла висів його щит — темно-жовтогарячий з трьома чорними замками. Дунк наче пам’ятав цього герба, але звідкіля? Володар герба був уже немолодий, похмурий, з невдоволено скривленим ротом та коротко підрізаною, побитою сивиною бородою.
«Може, він був на Ясенбродській луці», подумав Дунк. «Або ж ми з паном Арланом служили в його замку». Старий заплотний лицар перебував за багато років на службі у стількох замках та панських обійстях, що Дунк і половини згадати не міг.
Раптом пан різко натяг повід і зиркнув на тереновий кущ.
— Гей ти, за кущем! Ану виходь.
За його спиною два арбалетники наклали стріли на тятиви. Решта їхала собі далі.
Дунк вийшов крізь високу траву зі щитом на плечі та рукою на руків’ї меча. Від пояса та вище він був голий, на обличчя лягла руда маска від пилу, що здійняли коні. Дунка бентежило, яким незугарним він має здаватися з виду; втім, подорожні аж принишкли, коли побачили зріст незнайомця.
— Ми не бажаємо сварки, мосьпане. Нас тут двоє: я і мій зброєносець.
Він кивнув Яйкові, щоб той виходив.
— Зброєносець? Виходить, я маю вважати тебе за лицаря?
Дункові не сподобалося, як панок на нього дивився. «Цими очима можна людину білувати». Йому здалося розумним прибрати руку з меча.
— Так, я — заплотний лицар, шукаю служби.
— Кожен розбійник, якого я вішав, казав те саме. Ваш знак на щиті може виявитися пророчим, пане лицарю… якщо ви не брешете про своє звання. Шибениця й повішеник… це ваш герб?
— Ні, мосьпане. Я не встиг перемалювати щита.
— Чого? Тікали від родичів убитого?
— Я купив його за чесні гроші. — «Три замки, чорні на жовтогарячому… де я їх бачив?» — Я не розбійник.
Панові очі дивилися гостро, мов два кремені.
— Звідки в вас той рубець на щоці? Від нагайки?
— Від кинджала. Моє обличчя — то не ваша справа, шановний.
— Мені судити, що моя справа, а що ні.
Тим часом два молодші лицарі повернулися ристю, щоб подивитися, де це затримується головний почет.
— Онде ти, Гормику! — вигукнув вершник на воронці: худорлявий та гнучкий молодик з гарним, чисто голеним обличчям шляхетних обрисів. На його комір спадало чорне блискуче волосся. Жупан був синього шовку, облямований золотим єдвабом. На грудях золотою ниткою було вигаптувано зубчастого хреста, з золотими скрипками у першій і третій чверті та золотими мечами у другій і четвертій. Очі, що пасували до темної блакиті жупана, сяяли лукавою веселинкою.
— Алин вже злякався, що ти з коня впав. Ох, боюся, це він таку відмовку вигадав, щоб не лишитися позаду — ганебно ковтати пилюку.
— Хто ці двоє злодюжок? — запитав вершник на гнідому.
Яйк аж сіпнувся від образи.
— Не смійте кликати нас злодіями, шановний пане! Це ваша пилюка примусила нас з'їхати з дороги і заховатися, аби не втрапити до розбійників! Мій хазяїн — пан лицар Дункан Високий, а я його зброєносець.
Паничі звернули на слова малого не більше уваги, ніж на жаб’яче кумкання.
— Здається, здоровішого лобуряки я ще не бачив, — оголосив лицар трьох пір’їн. Він мав пухке обличчя і шапку кучерявого волосся кольору темного меду. — У сажня заввишки, б’юся об заклад. Мабуть, як падає, то аж земля стугонить.