— Домовились. Полетимо! — твердо сказав Сайрес Сміт.
Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів, і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.
— У такому разі, до вечора! — попрощався Пенкроф. — Прикинемося, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.
— До вечора! — відповів Сайрес Сміт. — До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого вильоту не вщухла буря!
Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир урагану.
Ні! Буря не вщухла, і Джонатан Форстер та його супутники в Таку негоду не могли б і думати про виліт у хисткій гондолі. Ураган не затихав цілий день. Інженер боявся одного: щоб куля прив’язаного аеростата, нахиляючись од вітру аж до землі, не вибухнула і не розірвалася на безліч клаптів. Він годинами блукав навколо майже безлюдного майдану, наглядаючи за полишеним літальним апаратом. Те саме робив і Пенкроф. Засунувши руки в кишені, він також блукав майданом, час від часу позіхаючи, як людина, що не знає, як згайнувати час, а насправді теж боявся, чи не лопне куля, чи не зірветься з канатів та не майне у небо аеростат.
Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів урагану. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?
«Клятий ураган! — думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. — Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»
О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.
Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.
Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.
— Яка важниця! На одного більше, на одного менше!.. — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.
Потім він одв’язав канат, і куля, злетівши навскоси, різко шугнула вгору, зачепила гондолою два димарі і збила їх.
На той час буря шаленіла, що й не розказати. Поночі інженер не міг і думати про спуск, а коли розвиднилось, то з’ясувалося, що через густий туман землі все одно не видно. Аж на п’ятий день під аеростатом, гнаним на шаленій швидкості нестримним буревієм, у просвітку між хмарами з’явилося безмежне море. Нам уже відомо, як із п’яти чоловіків, котрі 20 березня вилетіли на аеростаті з обложеного Річмонда, четверо було викинуто на пустельний берег за шість тисяч миль від міста,[3] де вони скніли в полоні.
А той, кого бракувало чотирьом супутникам, що вирвалися із біди, той, на чиї пошуки вони кинулися, ледве ставши на земну твердь, був інженер Сайрес Сміт, людина, яка очолила їхню групу.
РОЗДІЛ III
П’ята година вечора. — Що сталося з інженером? — Набів розпач. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Сумна й тривожна ніч. — Ранковий туман. — Наб кидається плавом у море. — На обрії земля. — Перехід протоки вбрід.
Інженера змило морською хвилею, коли не витримали мотузки сітки у вічках, серед яких він тримався. Зник і його собака. Вірний чотириногий друг кинувся в море рятувати свого хазяїна.
3