Разом з тим Сайрес Сміт був уособленням хоробрості. Він брав участь у всіх боях Громадянської війни. Почавши службу під командою Улісса Гранта в загоні волонтерів Іллінойсу, він боровся під Падьюкою, Белмонтом, Пітсбургом-Лендингом, під час облоги Коринфа, біля Порт-Гібсона, біля Чорної Ріки, під Чаттанугою, біля Уайльдернесса, на Потомаці — і всюди боровся доблесно, як солдат, гідний генерала Гранта, який на запитання про втрати відповів: «Я своїх убитих не підраховую». Сто разів Сайрес Сміт міг опинитися серед тих, кого не підраховував грізний полководець, але хоч він і не беріг себе в цих битвах, йому щастило до того дня, коли він був поранений під Ричмондом і попав у полон.
Разом із Сайресом Смітом того ж дня потрапила до рук жителів Півдня й інша видатна людина — такий собі Гедеон Спілет, спеціальний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», прикомандирований до армії жителів Півночі для того, щоб стежити за перипетіями війни.
Гедеон Спілет належав до тієї дивної породи репортерів, переважно англійців і американців, які за прикладом Стенлі та йому подібних не відступають ні перед чим, аби добути точні зведення про злободенну подію та швидше повідомити їх до своєї газети. У Сполучених Штатах такі великі газети, як «Нью-Йорк геральд», стали справжньою силою, і з їхніми представниками, «спеціальними кореспондентами», доводиться рахуватися. Гедеон Спілет займав одне з перших місць серед цих «спеціальних кореспондентів».
Чоловік досить гідний, енергійний, рухливий і рішучий, журналіст, який об’їхав увесь світ, солдат і художник, з кипучим розумом, здатний в усьому розібратися, натура заповзятлива і дієва, Спілет не боявся ні праці, ні втоми, ні небезпек, коли йому хотілося що-небудь «довідатися», — насамперед для самого себе, а потім для своєї газети. Це був справжній герой допитливості, невтомний шукач нових відомостей, усього незвіданого, невідомого, неможливого, неймовірного, — один з тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні замітки під свист куль, складають «хроніку» під ядрами, що пролітають, і вважають будь-яку небезпеку захоплюючою пригодою.
Вінтеж брав участь у всіх боях, завжди був на передових позиціях з револьвером в одній руці та записником в другій, і під градом картечі олівець не тремтів у його пальцях. На противагу репортерам, особливо красномовним, коли їм нічого сказати, він не займав телеграфні дроти нескінченними депешами, але кожна його замітка, коротка, точна, зрозуміла, завжди проливала світло на яку-небудь важливу подію. До речі, він мав почуття гумору. Це він після бою поблизу Чорної Ріки, бажаючи за будь-яку ціну зберегти свою чергу біля віконечка телеграфу і повідомити до газети про результат бойовища, протягом двох годин передавав телеграфом перші розділи Біблії. такий трюк коштував «Нью-Йорк геральду» дві тисячі доларів, але зате газета першою одержала інформацію.
Гедеон Спілет був високого зросту і ще не старий — років сорока, не більше. Він мав рудуваті бакенбарди. Живі, швидкі очі дивилися спокійно і впевнено. такі очі бувають у людей, призвичаєних миттєво схоплювати всі подробиці картини, що відкривається погляду. Статурою він вирізнявся міцною, та ще й загартувався, подорожуючи різними широтами, — так загартовують холодною водою розпечений сталевий брусок.
Уже десять років Гедеон Спілет перебував постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральду» і збагачував газету своїми замітками та малюнками, — він однаково добре володів пером літератора й олівцем малювальника. У ту хвилину, коли його захопили в полон, він описував хід бою і робив начерки. Замітки в його записникові обірвалися наступними словами: «Ворог прицілюється в мене і…» Стрілець промахнувся: Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з гарячого бою без жодної подряпини.
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет знали один одного тільки з чуток. Обох переправили до Ричмонда. Інженер швидко одужав від своєї рани і під час видужання познайомився з журналістом. Вони відчули взаємну повагу і приязнь. Незабаром їх з’єднала мета, що невідступно стояла перед ними. Обоє хотіли тільки одного: втекти, повернутися до армії Гранта і знову боротися в її лавах за федеральну єдність.
Двоє друзів вирішили скористатися для втечі будь-якими сприятливими обставинами, але хоча в Ричмонді вони жили на волі, місто так суворо охоронялося, що утеча вважалася неможливою.
У той час до Сайреса Сміта примудрився пробратися безмежно відданий йому слуга. Цей відважний чоловік, який побачив світ на фермі батьків інженера, був негром, сином невільників і сам невільник, але Сайрес Сміт, — за переконанням і за голосом серця — супротивник рабства, дав негру вільну. Раб, одержавши свободу, не побажав розлучатися зі своїм хазяїном. Він палко його любив і готовий був померти за нього. Йому йшов тридцять перший рік, він був сильний, моторний, спритний і кмітливий чоловік, лагідний і спокійний, часом дуже наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він не любив цього пишного імені, і тому віддавав перевагу звичному з дитинства зменшувальному іменню — Наб.
Довідавшись, що пан його попав в полон, Наб без вагань залишив Массачусетс, дістався до Ричмонда і за допомогою всіляких хитрощів, двадцять разів ризикуючи життям, проникнув до міста в облозі. Неможливо передати словами радість Сайреса Сміта, коли він побачив свого слугу, і щастя Наба, який з’єднався з улюбленим хазяїном.
Отже, Набу вдалося потрапити до Ричмонда, але значно сутужніше було вибратися звідтіля, тому що військовополонені солдати федеральної армії знаходилися під найсуворішим наглядом. Для спроби до втечі, що давала хоча б малу надію на успішний її результат, доводилося чекати виняткових обставин, але такі обставини все не виникали, а створити їх було не так і легко.
Тим часом Грант продовжував вести рішучі воєнні дії! У гарячому бою з жителями Півдня під Петерсбергом він здобув перемогу. Але з’єднані сили його армії та війська Бутлера поки що нічого не могли домогтися в облозі Ричмонда, і ніщо не провіщало близького звільнення військовополонених. Одноманітне життя в’язня не давало репортеру ніякої поживи для заміток, і він уже не в змозі був його терпіти. Його не залишало прагнення втекти з Ричмонда, втекти за будь-яку ціну. Кілька разів він намагався зробити це і не міг: перешкоди були нездоланними.
Облога міста йшла своєю чергою, і якщо військовополонені жадали втечі з нього, щоб повернутися до армії Гранта, декому з обложених дуже хотілося залишити Ричмонд, щоб дістатися до військ сепаратистів; серед цих вояків був і Джонатан Форстер — запеклий прихильник жителів Півдня. Справді, якщо військовополонені федеральної армії не мали можливості вийти з міста, не могли цього зробити і сепаратисти, тому що армія жителів Півночі оточила його з усіх боків. Губернатор Ричмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, а було надзвичайно важливо повідомити йому про становище в місті та просити скоріше вислати армію на допомогу оточеним. І ось Джонатану Форстеру спало на думку вилетіти з Ричмонда в гондолі повітряної кулі, перетнути таким способом лінії військ облоги і дістатися до табору сепаратистів.
Губернатор дозволив таку спробу. Виготовили аеростат і надали його Джонатану Форстеру, який мав намір здійснити свою повітряну подорож з п’ятьма супутниками. Аеронавтів постачили зброєю на випадок, якщо вони, після приземлення, наштовхнуться на ворога і змушені будуть захищатися. Одержали вони і запас провіанту на випадок тривалого перебування в повітрі.
Виліт призначили на 18 березня. Передбачалося, що він здійсниться вночі, при свіжому північно-західному вітрі: мандрівники розраховували за кілька годин долетіти до штаб-квартири генерала Лі.
Але північно-західний вітер виявився іншим, ніж очікували. Вісімнадцятого березня вже з ранку зрозуміли, що насувається буря. А незабаром піднявся такий ураган, що відліт Форстера довелося перенести, тому що небезпечно було віддати аеростат і п’ятьох мандрівників на волю розбурханої стихії.
Наповнена газом повітряна куля знаходилася на головному майдані Ричмонда, готова до вильоту при першій змозі, і все місто чекало цієї нагоди зі зростаючим нетерпінням, а тим часом погода все не поліпшувалася.
Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря лютувала без перепочинку. З великими зусиллями оберігали від неї прив’язану канатами повітряну кулю, притиснуту поривами шквалу до самісінької землі.