Минула ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте березня, а вранці буря розігралася ще сильніше. Летіти було неможливо.
Цього дня до інженера Сайреса підійшов на вулиці якийсь незнайомець. Це був моряк років тридцяти п’яти або сорока, на прізвище Пенкроф, гінкий, міцний і дуже засмаглий, з живими очима, що швидко кліпали, і добродушним обличчям. Він був уродженцем Північної Америки, ходив по всіх морях, не раз потрапляв у халепу, зазнав безлічі незвичайних пригод, які іншому сухопутному обивателеві й уві сні не примаряться. Що й казати, це був чоловік заповзятливий, сміливець, який нічого не боявся і нічому не дивувався. На початку 1865 року Пенкроф приїхав у справах до Ричмонда з Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана; Пенкроф любив цього юнака, як рідного сина. До початку облоги йому не вдалося виїхати з міста, і, на превеликий жаль, він виявився замкненим у Ричмонді. Тепер і в нього теж було лише, одне бажання: втекти, скориставшись будь-яким випадком. Пенкроф багато чув про інженера Сайреса Сміта, він знав, що ця рішуча людина жадає вирватися на волю. І ось на третій день бурі він сміливо підійшов до Сміта і без усіляких передмов запитав:
— Містере Сміт, вам не набрид цей чортів Ричмонд?
Інженер подивився у вічі незнайомцю, який заговорив з ним, а Пенкроф додав напівголосно:
— Містере Сміт, хочете втікати?
— Коли? — негайно озвався інженер, і можна з упевненістю сказати, що ця відповідь зірвалася в нього з уст мимоволі, тому що він навіть не встиг роздивитися невідомого, який звернувся до нього з такою пропозицією.
Одначе, вдивившись проникливим поглядом у відкрите обличчя моряка, він вже не сумнівався, що бачить перед собою чесну людину.
— Хто ви такий? — уривчасто запитав він. Пенкроф коротко розповів про себе.
— Прекрасно! — сказав Сміт. — А яким способом ви пропонуєте втікати?
— Та он повітряна кулька безглуздо бовтається, начебто навмисно, ледачо, нас чекає!
Від Пенкрофа не вимагалося подробиць. Інженер зрозумів його з півслова. Він ухопив моряка попідруч і швидко повів до себе.
Пенкроф виклав йому свій план. Усе дуже просто. Звичайно, ризикуєш при цьому життям, але що вдієш! Ураган, зрозуміло, роз’ярився, бушує на повну силу, але такий майстерний і сміливий інженер, як Сайрес Сміт, прекрасно зуміє впоратися з повітряним кораблем. Коли б він, Пенкроф, знав, як поводитися з цією кулькою, він би, не замислюючись, вилетів на ній, зрозуміло разом з Гербертом. Чи мало моряк Пенкроф бачив буревіїв на своєму віку! таким ураганом його не здивуєш!
Сайрес Сміт слухав мовчки, але очі в нього блищали. Ось вона — добра нагода. Хіба можна її втратити?! План дуже ризикований, але й тільки, — він цілком здійсненний. Незважаючи на охорону, уночі можна прокрастися до повітряної кулі, залізти в гондолу, потім перерізати канати, що утримують кулю! Зрозуміло, тут легко й головою накласти, але можливо, що все минеться добре, а без цієї бурі… так, без цієї бурі куля вже давно б вилетіла і довгоочікуваний випадок вони б втратили.
— Я не один! — коротко виклав він уголос свої міркування.
— Скількох хочете взяти з собою? — запитав моряк.
— Двох — мого друга Спілета і слугу Наба.
— Виходить, вас троє, — зауважив Пенкроф, — та я з Гербертом. Разом — п’ятеро. А передбачалося, що на кулі полетить шестеро…
— Чудово. Ми полетимо! — вигукнув Сайрес Сміт.
Він сказав «ми», даючи зобов’язання і за журналіста, — дійсно, Гедеон Спілет був не з боязких, а коли довідався про виниклий задум, схвалив його беззастережно. Він тільки здивувався, що йому самому не спала на думку така проста ідея, А що стосується Наба, то він пішов би за хазяїном усюди, куди б тому не заманулося вирушити.
— Отож, до вечора, — сказав Пенкроф. — Будемо всі п’ятеро тинятися навколо, немов з цікавості.
— До вечора, — підтвердив Сайрес Сміт, — зустрінемося о десятій годині. Хоч би ця буря не вщухла до нашого вильоту!
Пенкроф попрощався з інженером і повернувся до себе на квартиру, де залишався юний Герберт Браун. Сміливий хлопчик знав про задуми моряка і з занепокоєнням очікував результатів його розмови з інженером. Як бачать читачі, тут зійшлося п’ятеро сміливців, оскільки вони зважувалися кинутися назустріч невблаганному урагану!
так, буря не стихла, і ні Джонатан Форстер, ні його супутники навіть не підходили до тендітної гондоли! Погода весь день була жахливою. Інженер боявся тільки одного: як би оболонка аеростата, що його вітром прибивало до землі, не розірвалася на тисячу шматків. Годинами Сміт блукав майже безлюдним майданом, спостерігаючи за повітряною кулею. Те ж саме робив і Пенкроф: засунувши руки до кишень, він походжав майданом, час від часу позіхаючи, немов заблукав сюди знічев’я і не знає, як йому вбити час; а насправді теж побоювався, що оболонка кулі розірветься або, чого доброго, лопнуть канати і куля понесеться в небеса.
Настав вечір. Опустилася непроглядна пітьма. По землі повз густий туман, схожий на хмари. Пішов дощ, змішаний зі снігом. Відразу похолоднішало. Якась волога імла нависла над Ричмондом. Здавалося, що шалена буря встановила перемир’я між обложниками й обложеними, і гармати замовкли, вгамовані грізним ревінням урагану. Вулиці міста спорожніли. Ні душі й на майдані, посередині якого бився на вітрі аеростат, — можливо, не вважали за потрібне у таку люту непогоду охороняти його. Отже, все сприяло втечі полонених, але як же зважитися на страшну подорож, як віддати себе на поталу шаленій стихії?
— Огидна погодка! — пробурчав Пенкроф і, вхопившись за капелюха, ударом кулака міцніше його насунув. — Ну, та нічого! Якось впораємося!
0 пів на десяту Сайрес Сміт і його супутники з різних боків прокралися на майдан, де панував непроглядний морок, тому що вітер загасив усі газові ліхтарі. Не видно було навіть обрисів величезного аеростата, прибитого вітром до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжної сітки, гондолу кулі ще тримав міцний канат, — він був пропущений крізь залізне кільце, вправлене в бруківку, і обидва його кінці прив’язані до плетеної гондоли.
П’ятеро бранців зустрілися біля цього кошика. Ніхто їх не помітив — стояла така темрява, що. й самі вони один одного не бачили.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт мовчки забралися в гондолу, а тим часом Пенкроф, за вказівкою інженера, відв’язував один за одним мішки з баластом. Через кілька секунд моряк приєднався до своїх товаришів.
Тепер аеростат утримував тільки канат, і Сайресу Сміту залишалося лише дати наказ до відльоту.
І раптом у цю хвилину в гондолу стрибнув собака. Це був Топ, улюблений пес інженера, — обірвавши свій ланцюг, він прибіг слідом за хазяїном. Боячись, що собака, виявиться зайвим вантажем, Сайрес Сміт хотів його прогнати.
— Не біда, візьмемо й собаку! — сказав Пенкроф і викинув з гондоли два мішки з піском.
Потім він відв’язав канат, і куля, злетівши навскіс, з несамовитою силою здійнялася в піднебесся, збивши при зльоті два димарі.
Ураган бушував на всю свою люту міць. Уночі ніхто й гадки не мав про спуск, а коли настав день, землі не було видно через щільну завісу туману. Тільки на п’ятий день під аеростатом у просвіті між хмарами, що їх вітер гнав з жахаючою швидкістю, з’явилося море.
Читачам уже відомо, що з п’яти втікачів, які піднялися 20 березня на повітряній кулі, чотирьох викинуло 24 березня на пустельний берег на відстані шести тисяч миль від Ричмонда[4], а той, кого не виявилось серед врятованих, той, до кого вони насамперед кинулися на допомогу, був не хто інший, як Сайрес Сміт — людина, що цілком природно стала їхнім проводирем.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
О п’ятій годині вечора. — Той, кого не вистачає. — Розпач Наба. — Пошуки в північному напрямку. — Острівець. — Ніч туги і тривоги. — Ранковий туман. — Наб пускається уплав. — Земля на видколі. — Переправа через протоку
Інженера Сміта, який прилаштувався у вічках запобіжної сітки, змило хвилею, коли порвалися мотузки. Зник і його собака Топ — вірний пес сам кинувся в море на допомогу хазяїну.
4
5 квітня Грант захопив Ричмонд, заколот сепаратистів був подавлений. Лі відступив на захід, і справа єдності Сполучених Штатів перемогла. (