— Можливо, наші товариші відшукали що-небудь краще, ніж ці нори, — говорив Герберт.
— Може, й відшукали, — відповів Пенкроф, — але якщо не упевнений, не сиди склавши руки! Краще мати запасне житло, ніж зовсім залишитися без даху.
— Ох, тільки б вони знайшли містера Сміта! — повторював Герберт. — Тоді все буде добре. Більше нічого я в неба не прошу!
— так, — відгукнувся Пенкроф. — Оце була людина! Справжня людина.
— Була? Чому ти говориш «була»? Ти, виходить, більше вже не сподіваєшся побачити його?
— Що ти, що ти! Боже збав! — заперечив моряк.
Облаштування Нетрів закінчилося швидко, і Пенкроф заявив, що він цілком задоволений.
— Ну, тепер наші друзі можуть повертатися, — сказав він. — Притулок у нас непоганий.
Залишалося тільки спорудити вогнище і приготувати обід, — справа в сутності проста і неважка. У глибині першого коридору ліворуч склали з плоских каменів вогнище біля отвору «димоходу». Звичайно, не все тепло виносило б назовні разом з димом, і «кімнати» повинні були нагріватися. Один з коридорів перетворили на дров’яник. Моряк почав складати у вогнищі дрова і дрібні сухі гілки. Він ще не закінчив роботу, як раптом Герберт запитав, чи є в них сірники.
— Ну, зрозуміло, — відповів Пенкроф і додав: — На щастя, є. А то без сірників і без кресала пропадеш.
— Зовсім ні. Ми б могли добути вогонь тертям, як це роблять дикуни, — заперечив Герберт. — Терли одна об одну дві сухі цурки.
— Що ж, спробуй, друже, спробуй. Побачиш, що нічого в тебе не вийде, тільки руки собі натрудиш.
— Але ж це спосіб дуже простий, і його досі застосовують на багатьох островах Тихого океану.
— Я не кажу, що так не можна добути вогню, — відповів Пенкроф, — але, думаю, дикуни краще нас за цю справу вміють узятися, а може, знають, яке треба вибрати дерево. Я ось, наприклад, не раз намагався добути вогонь таким способом, і нічого в мене не виходило. Ні, я вже краще сірниками розпалю. Куди я їх подів?
Пенкроф пошукав у кишенях куртки коробку із сірниками, з якими ніколи не розставався, як і належить запеклому курцю. Коробки там не виявилося. Він понишпорив у кишенях штанів, але й там не знайшов дорогоцінної коробки.
— От дурість яка!.. Просто лихо! — сказав Пенкроф, розгублено дивлячись на Герберта. — Мабуть, з кишені випала. Загубив я коробку. А в тебе, Герберте, нічого немає? Хоч запальничка яка-небудь, щоб нашу грубку розтопити?
— Ні, Пенкрофе, нічого немає.
Моряк, а слідом за ним і Герберт вийшли з Нетрів. Пенкроф з досадою тер собі чоло.
Обоє взялися ретельно шукати на піску і між скелями на березі ріки, але зусилля їхні виявилися марними. А тим часом мідна коробочка, у якій Пенкроф тримав сірники, напевно кинулася б їм у вічі.
— Слухай, Пенкрофе, — запитав Герберт, — а коли ми були в гондолі, ти її не викинув за борт?
— так хіба б я її кинув! — обурився моряк. — Тільки, може, сама випала. Адже нас добряче труснуло, а чи довго випасти такому малому предмету? Трубку й ту я загубив. Проклята коробка! Де ж вона може бути?
— Тоді ось що, — сказав Герберт, — саме зараз відлив, підемо на берег, до того місця, куди нас викинуло. Може, знайдемо її.
Мало було надії розшукати коробку, — якщо навіть море й викинуло її, то при великій воді хвилі, швидше за все, зарили її серед гальки. Одначе не завадило спробувати щастя, і Герберт із Пенкрофом поспіхом подалися на кінець тієї самої коси, біля якої напередодні викинуло їх на сушу. Це місце було кроків за двісті від Нетрів. Там вони ретельно оглянули весь берег, посипаний галькою, кожну западину між каменями. Марні старання! Якщо коробка і випала тут, — мабуть, хвилі віднесли її в море. В міру того як відлив оголював дію, моряк обнишпорив кожну щілину між рифами, але нічого не знайшов. Утрата була дуже важка і поки що непоправна.
Пенкроф не міг приховати свого засмучення. На чолі в нього залягли зморшки, він замкнувся в похмурому мовчанні. Герберту дуже хотілося його втішити, і він сказав, що, мабуть, сірники підмокли і все-одно від них не було б ніякої користі.
— Та ні, голубчику, — відповів моряк. — Я їх тримав у мідній коробці, і кришка прекрасно закривалася! Що ж нам тепер робити?
— Як-небудь примудримося добути вогонь, — сказав Герберт. — Містер Сміт і містер Спілет не зайдуть у безвихідь, як ми з тобою!
— Може, й так, — понуро вимовив Пенкроф. — Але зараз ми не можемо розпалити багаття і, значить, погано нагодуємо друзів, коли вони повернуться.
— Не журись, — жваво відповів Герберт. — Не може бути, щоб вони не мали сірників або хоча б кресала.
— Сумніваюся! — заперечив моряк, хитаючи головою. — По-перше, Наб і містер Сміт не курять, а по-друге, містер Спілет, думаю, швидше постарається врятувати свого записника, аніж коробку сірників!
Герберт промовчав. Утрата коробки сірників була, зрозуміло, сумною подією, але юнак розраховував, що тим чи іншим способом вогонь вдасться добути. Незважаючи на свою рішучу вдачу, Пенкроф, як людина досвідченіша, не розділяв упевненості свого вихованця. Але як би то не було, залишалося тільки одне: чекати повернення Наба і журналіста. Доводилося, одначе, відмовитися від наміру почастувати їх крутими яйцями, а перспектива харчуватися сирими черепашками навряд чи здалася б приємною, так само, як не приваблювала вона і Пенкрофа.
На той випадок, якщо неможливо буде розпалити вогонь, моряк і Герберт поповнили запас літодомів, а потім мовчки вирушили до свого житла.
Пенкроф ішов, втупивши погляд у землю, оскільки все ще сподівався знайти зниклу коробку. Він навіть подався лівим берегом річки від гирла до тієї заводі, де вони спустили на воду пліт. Потім він піднявся на верхнє плато, сходив його в усіх напрямках, пошукав і у високій траві, що зеленіла на галявині лісу, — все марно!
Настала п’ята година вечора, коли Пенкроф із Гербертом повернулися в Нетрі. Зрозуміло, вони й там усе обнишпорили, аж до найтемніших завулків. На жаль, від пошуків сірникової коробки довелося відмовитися.
Близько шостої години, коли сонце вже закочувалося за височину, котра здіймалася на заході, Герберт, який блукав біля берега моря, гукнув, що йдуть Наб і Гедеон Спілет. Але вони поверталися одні!.. У юнака стислося серце від невимовної туги. Виходить, передчуття Пенкрофа виправдалися! Сайреса Сміта вже не знайти!
Підійшовши до Герберта, журналіст мовчки сів на уламок скелі. Він повернувся ледве живий від утоми й голоду, не в силах був промовити ні слова.
У Наба почервоніли очі, так багато він плакав, і сльози, які він і тепер не міг стримати, яскраво свідчили про його розпач.
Перевівши подих, журналіст розповів про марні спроби знайти Сайреса Сміта. Разом з Набом він пройшов берегом більше восьми миль, — отже, вони зайшли значно далі того місця, біля якого зникли інженер, і його собака Топ. Піщаний берег виявився зовсім пустельним. Жодної прикмети, ніякого відбитка. Непомітно було, щоб ось тут недавно перевернули камінь, а там залишився на піску слід людської ступні; на всій цій частині узбережжя не знайшлося жодного знака. Якщо це населена земля, то, мабуть, ніхто не з’являється на узбережжі. Море було так само безлюдним, як і берег, біля якого інженер Сміт знайшов собі могилу.