Слово сура у ведїйсвкому санскриті виводиться з кореня су «проціджувати», «дистилювати спиртний напій», «вичавлювати» (Гусева, 167). Індійці знають богиню вина на ім'я Сура. Вона постала з Молочного океану, коли його сколочували боги й асури, щоб добути амріту — трунок безсмертя, тотожний грецькій амброзії. Сама ж богиня Сура називається донькою найдавн!шого ведійського божества Варуни — покровителя воїнського стану і царської (князівської) влади, тотожного Дажбогові — покровителеві русичів. Через те вона має й назву Варуні. Те, що суру добули з Молочного океану, має, очевидно, засвідчувати зв'язок її з молоком. Як, до речі, й соми, що її дехто пов'язує то з кумисом, то з хмелем. Назва сура дожила до нинішніх часів, і тепер так в Індії називають саморобне вино.
Враховуючи, що приготувания сури пов'язане з сонцем-сур'єю і що індійське с часто-густо відбивається як іранське х/г, можна ви<239>словити припущення, що наша горілка, горівкбра пов'язана не зі значенням «горіти», а зі словом сура, по-іранському хура (укр. гуральня). Тим більше, що на означення горілки є варіанти зорівка, сирівець тощо.
Відомий лікар-фітотерапевт Є.С.Товстуха вважає суру священним напоєм праукраїнців і подає кілька відновлених рецептів її (Товстуха, 317–321). Дивовижно, але цей цілитель-фітотерапевт, у Яготині живе на вулиці Гирича, а Гирич напрочуд перегукується з епітетом Шіви — Гіріш, який означає «Гірський бог». А Шіва, сам найперший лікар і зцілювач, є покровителем медицини.
Принагщно відзначимо, оскільки зайшлося про Сур'ю-Сонце, що санскритське сур'я вживається в двох значеннях — «сонце» і «цар». Так само, як сонце має епітет Сурадж, де радж знову-таки «цар», а Су- приставка, яка надає основному слову вищого ступеня якості. Тобто епітет цей дослівно означає «Прекрасний цар»(СРС, 745; ХРС, ІІ 735) і співвідноситься з Сурожем та сонячною країною, про яку мовиться у «Влесовій книзі» неодноразово. В певному розумінні Сурож цілком може вважатися Сонячним Містом.
Із Сурожем пов'язаний і князь Бравлин, згадуваний у «Влесовій книзі». У «Житії Стефана Сурозького» мовиться, що якийсь князь іменем Бравлин з руською раттю з Новгорода повоював землю від Херсона до Корчева й Сурожа. Це було навряд чи пізніше 800 року. Деякі дослідники воліють пов'язувати цього князя з Великим Новгородом, забуваючи, що в Криму був свій Новгород — колишній Неаполь Скіфський біля нинішнього Сімферополя. «Житіє» розповідає, що Бравлин з великою силою підійшов до Сурожа й десять днів штурмував його, поки взяв. Він увійшов у церкву св. Софії, розбив двері, де стояла могила святого й пограбував її. А тоді раптом на губах його виступила піна. Він закричав, щоб його воїни повернули награбоване і негайно залишили місто.
Загадкове ім'я князя Бравлина відомий мовознавець О.Трубачов виводить із давньоіндійського pravlina — «розчавлений», «повержений» і пояснює: цей епізод, поза сумнівм, має історичну або фольклорно-історичну основу. В ньому відбита справжня подія — облога, взяття Сурожа якимось тавроскіфським вождем. 3 ним при цьому стався припадок, що спричинився до його прізвиська — Бравлин. Його, очевидно, автори «Житія» сприйняли за ім'я (Индоарика, 88–89).
У слові твастир (той бо Богумир названий твастирем — майстром; д. 21) неважко впізнати санскритське тваштар, яке означає «тесляр», «майстер». Але і Тваштар — ведійський бог усіляких ремесел (СРС, 255).
Тваштар видав свою доньку Саранью за Вівасвата — бога Сонця. Він вважається батьком Ями — <240> бога смерті й правосуддя, згадуваного, зокрема, на дощечці 8(27). Проте горда Саранью покинула чоловіка, залишивши натомість жінку, схожу на себе, яку сама створила і якій доручила доглядати своїх дітей, Але Тваштар не прийняв дочки. А Вівасват перший на землі здійснив жертвоприносини й подарував людям вогонь. Він послав за ним Матаришвана — духа вітру, і той приніс його з небес на землю. Мудреці з роду Бгрігу навчили людей, як поводитися з вогнем (МДИ, 22–25).
Цей стисло викладений міф цікавий тим, що у «Влесовій книзі» зустрічається персонаж, який іменем дивовижно нагадує ім'я Матарішван і який пов'язується з вогнем. Це Матиря-Сва, Матиря тощо, про яку у «ВК» мовиться, що вона — красна итиця, співає пісню ратну, співає в сварзі про подвиги ратні, несе пращурам вогонь до осель їхніх, б'є крилами, які вогнисто сяють, віщує перемогу. Варто навести тільки два приклади з «Влесової книги», щоб побачти зв'язок Матирі-Сви з вогнем: «І там Матиря-Сва перед нами йде, що огень дала пращурам нашим» (д. 28) і «Се б'є крилами Матиря-Птиця, що браманове йдуть на нас, і мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (д. З6 б).
Матарішван у ведійській міфології — божественний персонаж, пов'язаний з вогнем. У «Рігведі» він згадується 27 разів. Матарішван — таємне ім'я бога вогню Агні, з яким він часто ототожнюється. Але Матарішван виступає окремо від Агні. Будучи посланцем Вівасвата (інакше Вівасвана), він приносить з неба на землю вогонь, щоб мудреці з роду Бгрігу навчили людей поводитися з ним. Це, звичайно, співвідноситься з подвигом Прометея, прикутого в горах Кавказу в межах Скіфії. Його звільнив не хто інший, як Геракл, одружений з дочкою ріки Бористен, як мовить одна зі скіфських легенд. Спостерігається навіть певна подібність імен Прометей та Матарішван. Міф мовить, що Матарішван приносить вогонь здалеку, що разом з богами він створює Вогонь-Агні, добуває його тертям. У зв'язку з чим перший компонент його імені — Матарі пов'язують із санскритським матарі — «трут». У ряді текстів Матарішван виступає як творець: Індра порівнюється з ним як із вправним ремісником. До Матарішвана звертаються з проханням поєднати серця двох закоханих. Згодом на перше місце виступає його функція, пов'язана вітрами, Саме слово тлумачиться або як «ростучий у матері» (матарі+сван), або як означення шматка дерева для добування вогню з символікою статевого акту. Звертає на себе увагу подібність другого компонента — сван в іменах Матарішван і Вівасван. Деякі джерела зазначають, що Матарішван — син птаха Гаруди, а Гаруда — птах Вішну. Саме Гаруда викрав у богів <241> амріту, щоб викупити з неволі свою матір. Гаруда — сонячний птах, прабатько і цар птахів — один із найпопулярніших образів індійської міфології,що уособлює сонячну природу. В епосі і в індуїстській міфології пуран він постійно асоціюється з богом Вішну, котрий часто зображається верхи на цьому птахові. На стязі Вішну завжди зображається Гаруда.
З «Повісті врем'яних літ» відомо, що великий київський князь Володимир спробував 980 року створити загальнодержавний язичницький пантеон. У Києві на пагорбі, поза двором теремним, були поставлені ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Головними божествами пантеону були громовержець Перун і «скотій бог» Влес. Вони протистояли один одному топографічно: ідол Перуна стояв на Горі, а Влеса — під Горою, на Подолі. В іпостасі «скотьєго бога» він виступає починаючи з договорів Русі з греками 907 року. В соціальному плані вважається, що Влес був богом усієї Русі, а Перун — богом лише воїнів, князівської влади й дружини. Зв'язок Влеса з сільськогосподарськими культами очевидний зі звичаю залишати в дарунок божеству невижатих кілька стебел злаків, називаних «волосовою бородою». На російській Півночі були відомі кам'яні ідоли Влеса. В новгородських іконах, у молитвах святому Власію, котрий замінив язичницького Влеса, виразний зв'язок його культу з худобою. Називання Влесовим внуком Бояна в «Слові о полку Ігореві» відбиває давній зв'язок культу Влеса з обрядовими піснями й поезією.