Цікавою щодо Шіви/Рудри в давньоіндійських міфах є згадка, що він зруйнував Тріпуру — Тримісто асурів, що з ними постійно воював Індра. Назва ця перегукується з назвою Трипілля на Київщині, неподалік літописного Родня в гирлі Росі. Назва ії, судячи з <250> притоки Роськи, що має і назву Самець, споріднена з іменем Влес, санскритським вріш — «бик», «самець» і етнонімом русь. Інший давньоіндійський міф мовить, що колись асури вкрали в Індри його корів і сховали в далеких краях за річкою Раса (хінді — Рас). Подібність її до назви Рось очевидна.
Сином Шіви та його дружини Парваті вважається Ганеша, зображуваний з головою слона, чотирма руками й верхи на щурі. Ганеша з часом став богом — покровителем мудрості, учнів та студентів. В Індії зверненням до нього і досі прийнято починати літературну або наукову працю. «Махабгарата» називає Ганешею самого Шіву. Саме тут, очевидно, криється пояснення, чому автор «Слова о полку Ігоревім» називає Бояна Влесовим внуком.
Ще одним сином Шіви та Парваті є Сканда — бог війни, тісно пов'язаний з давнім дравідійським богом на ім'я Муруга, Муруган (пор. укр. прізвища Моруга, Моружченко). Цей шестиголовий бог сидить на павичеві, з луком в одній руці і стрілою в другій. Він ще має ім'я Карттікея, від індійської назви сузір'я Плеяд — Кріттіки. А з цим сузір'ям якраз і пов'язується Влес, про що свідчить і українська назва його — Волосожар.
Порівняння грецького міфу про Плеяд з індійським міфом про Кріттіки виявляє недзвичайно цікаві паралелі, які проливають світло і на Влеса, і на Волосожари, які, що симптоматично, розміщуються саме біля сузір'я Тельця. Іншими словами — Бика.
Завершуючи розмову про індійські аспекти «Влесової книги», інакше кажучи, «Шівиної або Рудриної книги», слід рішуче відкинути твердження, нібито ця пам'ятка — підробка. Описати з таким знанням життя, мислення, уявлення, богів, події, історію слов'ян, рясно пересипану реаліями, що сягають арійської давнини (причому почасти реалій, над якими й досі б'ються дослідники), підробити їх — просто неможливо, яким би талантом не володіла людина. «Влесова книга» — оригінальна пам'ятка, що донесла до нас призабуті сторінки нашої славетної історії. <251>
Бактрія: ще одна легенда про Кия?
Походження Києва на сьогодні пов'язується з розповіддю літописця Нестора в «Повісті врем'яних літ» про Кия, Шека й Хорива та їхню сестру Либідь. А також із вірменською легендою про Куара, Мелтея і Хореана, яка сходить до часів поширення християнства в Вірменії (ІІІ ст.).
При порівнянні цієї легенди з літописним переказом Нестора впадає в око схожість доль героїв, їхніх імен, а також топонімів та етнонімів: три міста, засновані Куаром, Мелтеєм і Хореаном; три гори, на яких жили Кий, Щек і Хорив, область Палунь і земля полян тощо.
Із залученням у науковий обіг вірменської легенди в походження Києва привноситься відчутний індійський струмінь, бо легенда ця недвозначно мовить, що батьками Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь були двоє індських, тобто індійських князів — Деметр і Гісане. Як з'ясувалося, насправді то були не двоє індських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійські общини у Вірменії. Імовірно, то були Мітра та Вішну-Крішна, оскільки вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. А якраз Крішна й Вішну в індійській міфології мають епітет Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Хоча не позбавлене підстав і припущення, що під іменем Гісане приховується Шіва з його іменем Ішана.
Проте схожа легенда існує і в Середній Азії. У Давньому Хорезмі (звертаємо увагу на фонетичну подібність назви Хорезм та імен Хорив і Хореан), як пише дослідниця Л.С.Толстова в книжці «Исторические предания Южного Приаралья», побутувала легенда про виникнення Хорезму, найраніший варіант якої подає арабсь<252>кий автор Макдісі (Х ст.). Легенда розповідає, що колись цар Сходу розгнівався на деяких своїх підданих і вислав їх у безлюдну місцину. Через якийсь час цар захотів дізнатися, як ведеться вигнанцям на новому місці й послав до них гінців. Повернувшися, ті повідали, що вигнанці живуть нівроку, позлаштовували собі житла й годуються переважно рибою. Тоді цар одіслав до них чотириста дівчат-тюрчанок, через що в нащадків вигнанців з'явилися певні тюркські риси, яких, слід гадати, доти у вигнанців не було (Толстова, 169).
В узбеків Південного Хорезму, які, за визнанням дослідників, є прямими нащадками давніх хорезмійців, ця легенда існувала ще в 50-ті роки нашого століття — і то навіть у двох варіантах; обидва їх записав відомий етнограф Г.П.Снєсарєв. Один із варіантів мовить про царя, котрий вислав бунтівливих підданих, трохи певніше, ніж Макдісі, називаючи його царем Кеяні. Тобто йдеться, як можна гадати, про котрогось із царів напівлегендарноі династії Кеянідів, яка, за давньоіранською епічною традицією («Авеста», «Шахнаме»), правила в стародавній Бактрії десь на початку І тис. до н.е.
Подібна легенда про вигнанців із півдня, тобто з боку Бактрії, виявлена Толстовою і в узбеків-митанів долини Зеравшану. Проведені обстеження цієї реліктової етнічної групи, за словами дослідниці, засвідчили, що узбеки-митани долини Зеравшану та каракалпаки-мюйтени Хорезма на ранньому етапі етногенезу пов'язані спільністю походження. З'ясувалося і те, що коріння цієї цікавої етнічної групи тягнеться саме з півдня та південного заходу, тобто з боку якраз Бактрії.
Інший варіант легенди мовить уже не про вигнання, а про поголовне винищення митанів-мюйтенів у давні часи якимось східним царем і про відродження цього племені від двох синів однієї жінки, що випадково залишилися живими. Характерно, що жінка називається вдовою Мюйтена, з чого випливає, що її чоловіка, як і плем'я, звали Мюйтен. Легенда ця в напівкочовому середовищі зазнала істотних змін і прикрасилася подробицями, іноді глибоко архаїчними. Так, матір'ю двох синів називається Ак-Шолпон, тобто Венера. Ім'я легендарної праматері мюйтенів-митанів навіть стало їхнім ураном — бойовим кличем.
Із сюжетом про походження хорезмійців та митанів від вигнанців з півдня пов'язані й легенди, що сходять до часів і мотивів ще «Авести». Одну з них наводить Біруні (ХІ ст.) — про заснування першої хорезмійської династії прийшлим із півдня Сіявушем та його сином Кей Хосровом. Перекази й самих мюйтенів, нащадків найдавніших мешканців хорезмської оази, засвідчують: у їхньому родоводі були царі Бактрії та Бадахшану. Ця традиція стійко трималася до 60-х років цього століття (Там же). <253>
Щодо Сіявуша, то це надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, вихідець якраз із династії Кеянідів, особливістю якої є те, що її царі мають при своїх іменах приставку Кей. А син Сіявуша, Кей Хосров, виявляє певну спорідненість із іменами Хорив та Хореан, дотичними до легенд про походження Києва.
Отже, можна припустити, що легенди митанів-мюйтенів відбивають давній (перша половина І тис. до н.е. — чи й ще давніший) період у житті населення пониззя Амудар'ї й пов'язані з формуванням та становленням давньохорезмійської народності. Сам етнонім мітани-мюйтени перегукується з меотами Приазов'я, державою Мітанні в Малій Азії та іменем Мелтей вірменської легенди про трьох братів. Етнонім цей, видимо, значно давніший від легенд і сходить до часів розселення індоєвропейців. Саме нащадки давніх хорезмійців і сусідніх із ними саків (скіфів) та масагетів, піддавшися тюркізації, взяли участь — на середньовічному етапі — в етногенезі каракалпацького народу. Поки що досить важко вичерпно сказати, що саме приховується за цими історико-фольклорними сюжетами: якісь династійні зв'язки між Бактрією та Хорезмом чи переселення певної частини людності з Бактрії у Хорезм. Проте деяке світло, гадаємо, здатні пролити на це індійські, іранські й слов'янські факти.