Насамперед про те, що ж означає при іменах давніх бактрійських царів приставка Кей? Цей важливий соціальний термін первісно означав «жрець». Авестійське каві, кавай, з якого постало кей, вживається на означення жерця, творця ритуальних текстів. У пізній «Авесті» каві, кей сприймається вже як означення царя, правителя, звідки й назва царської династії — Кеяніди, яка ще до Заратуштри правила в Бактрії. Зороастрійська традиція виводить жерців-каві-кеїв у негативному світлі як прихильників політеїстичних культів, многобожжя, ворожого культові Ахурамазди, верховного божества зороастрійців. Показово й те, що жрецька зороастрійська традиція має Кей Усана, батька Сіявуша, за негативного персонажа, бо він, знову-таки, виступає проти Ахурамазди. Відгомін такого негативного ставлення до нього відчутний і в «Шахнаме».
На індійському грунті слово каві означає жерця-кудесника, чародія або людину, посвячену в таємне знання, а також мудреця і поета. В значенні «поет» це слово побутує і нині: скажімо, Рабіндранат Тагор, автор знаменитих «Жертовних пісень»(«Гітанджалі»), відзначених 1913 року Нобелівською премією, мав високий титул Махакаві, тобто «Великий поет».
Отож міфологізований образ каві, кея сходить, принаймні, до індоіранської, тобто арійської епохи. Є підстави вважати, що каві/кеї виконували спершу жрецькі функції, були своєрідними жерцями-царями Східного Ірану й Північно-Західної Індії, де записувалися «Авеста» й «Рігведа». Ці <254> жерці-царі дотримувалися первісних арійських культів та обрядів. Тож цілком імовірно, що саме термін кей — «жрець», «цар» і міг відбитися в імені полянського князя — Кий і в назві Київ. Тим більше що виявляються деякі побічні, але досить цікаві й значущі подробиці, які ще більше уможливлюють таке припущення.
Стяг династії Кеянідів в іранській міфології пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме коваль Кова підняв повстання проти тирана й узурпатора іранського престолу змія Заххака. У «Шахнаме» Кова повів за собою народ — кара, зробивши прапором свій шкіряний ковальський фартух, майбутній Ковеїв стяг. Що перегукується з київськими легендами про коваля, який урятував Київ від жорстокого змія. У київських легендах фігурує і персонаж тугарин, що цілком може означати мешканця Тохаристану, а про тохарів індійський епос згадує вкупі з парфянами, бактрійцями і саками.
Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському Переяслав, що його вчені шукають і не можуть знайти по всьому слов'янському світі, хоч воно й дало назву численним містам, які відіграли видатну роль в історії слов'янських народів; одне з таких міст — Преслав на Балканах — великий київський князь Святослав хотів зробити центром слов'янської держави. А ім'я нащадка Пар'яшраваса — Бгурішравас, який брав участь у війні, описаній у «Махабгараті», знову-таки тотожне слов'янському імені Борислав. Обидва імені, виходячи з санскриту, тобто і Переяслав, і Борислав, мають однакове значення — «Велеславний», «Преславний».
Після свого вигнання з Бактрії Сіявуш, син Кей Усана, заснував столицю і назвав її Сіявушгірд. Якщо ж зважити, що ім'я Сіявуш означає «Чорний Самець», «Чорний Бик», то назва Сіявушгірд означатиме дослівно «Місто Чорного Бика». Що перегукується з таким назвами в Україні як Тмуторакань на Ворсклі, біля Перекопу, на Чернігівщині тощо (близько десятка), де Тму — «чорний/темний», тор — «бик/тур», а кан — «місто»; Чорнобиль (пор. англ. bull — «бик», споріднене зі слов'янським віл); сюди ж і назви Чернігів та Сейм: назва річки пояснюється з санскриту як «Чорний Бик» — від санскритського ш'ям/с'ям (СРС, 635). Та й українське прізвище Чорновіл семантично тотожне іранському імені Сіявуш та індійському Сіяваршан.
У «Повісті врем'яних літ» Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям — у цій назві неважко помітити схожість з назвами бактріани, бактрійці. Свідчення про уктріан знаходимо і в другій редакції «Истории» Татищева: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68). <255>
З цього уривку видно, що бактріани — брахмани, тобто жерці. Крім того, уктріани тут пов'язуються з індійцями, а давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з воїнського, кшатрійського стану, як, до речі, і скіфів. Характерно, що перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі прямо заявляє, що «саки були невірними й не шанували Ахурамазди». З чого напрошується висновок, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони мусили вирушити з Середньої Азії до Північного Причорномор'я, принаймні, якась частина їх. Бо скіфи, як свідчать античні джерела, з'явилися тут саме тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній із Кеянідів, Кей Віштаспа (Кей Гістасп грецьких джерел) проголосив державною релігією, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? А це може свідчити, що Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів і вірувань, так званої «асурської» релігії.
Бактрійського Кей Усана, батька Сіявуша, не можна не співвіднести з індійським Ушанас Кав'єю, батьком якого вважається легендарний мудрець-брахман Бгрігу. «Рігведа» мовить про плем'я бгрігу й про те, що з нього вийшло чимало уславлених мудреців. Бгрігу також прадід двох із п'яти синів царя Яяті, імена яких виявляються тотожними з назвами п'яти так званих «ведійських» племен, частина яких, судячи з усього, свого часу вирушила з Північного Причорномор'я в далекий шлях до Індії. В усякому разі, сліди їхнього перебування на теренах України помітні й досі (див. статтю «Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті»). Бгрігу виявляється пращуром і Крішни та його старшого брата Баладеви, імена яких і собі рясно відбиті на українському терені на різних рівнях. Бгрігу пов'язується і з племенем бгрігу, згадуваному в «Рігведі», яке відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.
Індійський Ушанас Кав'я, тотожний іранському Кей Усанові, мав і ім'я Шукра, він уособлює однойменну планету (європейську Венеру) і день тижня — п'ятницю, яка в санскриті називається шукравар, тобто «день Шукри». А як згадувалося, мюйтени-мітани пов'язують своє походження саме з Венерою. З іншого боку, привертає увагу фонетична близькість імен Кей Усан, Ушанас Кав'я та Гісане вірменської легенди про трьох братів. Ще одна цікава деталь: як каже Геродот, фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан разом із вірменами. А саме з Вірменії, з історичної області Тарон (зараз у Туреччині) походить легенда про трьох братів — Куа<256>ра, Мелтея і Хореана, батьками яких були двоє індських, тобто індійських князів. У вірменів планету Венеру уособлювала богиня Астхік, за якою вона так і називалася. Тож чи не споріднене з іменем Астхік ім'я одного з полянських князів — Щек, брата Кия й Хорива, які знаходять відповідність у іменах братів з вірменської легенди — Куар і Хореан? Принаймні, з фонетичного боку така тотожність цілком можлива. А коли так, то і в легенді про походження Києва мусила б фігурувати планета Венера, звичайно, під своєю, слов'янською назвою. Може, нею є літописна Либідь? Особливо якщо зважити, що мітани-мюйтени пов'язують своє походження з Венерою, яка в них має назву Ак-Чолпон, де перший компонент з тюркських мов означає «білий». А слов'янський фольклор знає численні легенд, перекази й казки про Білу Лебідь, причому слов'янські мови на означення лебедя знають слово колп; воно, очевидно, могло прибирати форми з початковим ч замість к перед деякими голосними (пор. пекти — печений — печеня, ректи — речення).