Призначення сваямвари особливо не мотивувалося, для цього вистачало волі батька нареченої. Сам обряд відбувався у врочистій обстановці, при великому напливі учасників і глядачів. На святково прикрашеній сцені розміщувалися претенденти на руку й серце царівни, як правило, царевичі, царі й уславлені воїни. Оскільки сваямвара була поширена серед воїнського стану, то цей звичай вважався і царським, бо цар звичайно походив із кшатріїв. Для брахмана взяти в дружини кшатрійку вважалося дещо не престижним, тому вони, як правило, не брали участі в сваямварі. Хоча брати-пандави, самі з брахманів, участь у цьому дійстві брали, але для цього мусили перевдягнутися кшатріями. Брахмани були тут присутні як жерці, бо обряд супроводжувався різними релігійними дійствами. Для вайш'їв — купців, ремісників, землеробів, тобто селян, участь у сваямварі теж виключалася, бо в суспільній ієрархії вони стояли нижче кшатріїв.
Випробування на сваямварі могли бути різними, але здебільшого треба було засвідчити досконале володіння луком. Рама — герой «Рамаяни», не тільки підняв важезний лук бога Шіви, на що не спромоглися його суперники, але й натягнув його так, що лопнула тятива. Арджун, один із п'ятьох братів-пандавів, на сваямварі мусив, дивлячись у розлиту на землі олію, влучити стрілою в око рибині, що вертілася над ним.
Сваямвара, зважаючи на часті в епосі описи її, була поширеною формою шлюбу. Сваямвару визнавало шлюбне право стародавніх індійців, хоча натоді цей шлюб, суто кшатрійський, для самих кшатріїв був не обов'язковим. Це засвідчує «Махабгарата», описуючи сваямвару Драупаді, на якій переміг Арджун і якого царівна уквітчала весільною гірляндою. Проте згодом Арджун захотів одружитися з сестрою Крішни, і той, бажаючи цього шлюбу, радить Арджунові не покладатися на сваямвару, а викрасти кохану — таке кшатріям дозволялося. Що, власне, й сталося, причому Крішна ще й допоміг Арджунові в його задумі. Так само вчинив і Крішна, коли викрав Рукміні, доньку царя Бгішмаки.
Індійський епос подає деякі цікаві подробиці щодо сваямвари. Був випадок, коли на сваямварі дівчина обрала собі в чоловіки ліс і оселилася в ньому відлюдницею. Царівна Сам'юкта покохала шляхетного царя Прітхвіраджа, з яким ворогував її батько і якого він не запросив на доччину сваямвару. Він навіть звелів зробити його зображення як свого прислужника, аби ще більше принизити царя. Та на сваямварі царівна уквітчала весільною гірляндою саме цю статую, і тієї ж хвилини підлетів на коліс<264>ниці Прітхвірадж, підхопив царівну і помчав у своє царство, де вони й побралися. І батько мусив визнати цей шлюб. На сваямварі трьох дочок царя країни Каші могутній воїн Бгішма викрав усіх трьох сестер у дружини своєму братові, за що потім довелося тяжко розплачуватись. У міфі про Наля і Дамаянті царівні довелося на своїй сваямварі розпізнавати коханого серед кількох богів, які, прагнучи її руки, прибрали подоби Наля. Дамаянті гідно впоралася з нелегким завданням, вчасно згадавши, що в небожителів, на відміну від людей, некліпний погляд.
Інша героїня, царівна Савітрі не влаштовує сваямвари в батьковій столиці, а сама вирушає на пошуки чоловіка. І знаходить його в лісовій глушині, де її обранець жив із сліпими батьками-відлюдниками. Савітрі не зупинило й те, що мудреці провістили її Сатьяванові лише рік подружнього життя. Але своєю жертовністю і самовідданістю вона не тільки врятувала коханого від Ями, бога смерті, але й повернула свекрові та свекрусі зір і царство. Через що сьогодні для кожного індійця Савітрі — взірець відданості й подружньої вірності.
Дії Савітрі до певної міри мотивуються в міфі. Цар Ашвапаті, її батько, виряджаючи доньку на пошуки чоловіка, каже, що сватів, які приходили досі, відлякують чесноти й неземна врода його доньки. А тому на нього, батька, падає безмежна ганьба, бо він нездатний видати дочку заміж і не може мати нащадків чоловічої статі, які б, у разі його смерті, здійснили необхідні обряди й запалили поховальне багаття.
У міфі про Савітрі вибір чоловіка дівчиною обумовлений і постає дещо незвичним способом пошлюблення — вдаватися до нього дозволяється тоді, коли батько не знайшов дочці гідного жениха й вона може лишитися незаміжньою, а це — неспокутний гріх. З іншого боку, видно, що коли складався цей міф, вже узвичаїлося сватання чоловіка, хоч не зовсім зникла й сваямвара. Тобто в цьому міфі співіснують два різні весільні звичаї, що відбивають дві історичні епохи — матріархат і патріархат. Відчувається, що сваямвара тут відчутно поблякла: немає вже пишного зібрання претендентів на руку дівчини, немає врочистого святкування і змагання, взяти участь у якому не гребують навіть боги. Про вибір дівчини вже не оголошується привселюдно, не повідомляється, що царівна вирушила на пошуки чоловіка. Та й сам доччин вибір ще має схвалити батько. Все це свідчить про послаблення матріархального права, хоч у міфі ще досить сильна така риса, як визнання матері за родоначальницю.
У міфі про Дамаянті цей момент не такий виразний, хоча й тут можна помітити деякі штрихи: скажімо, про дітей Наля дбає материн рід, а не батьків; першим по<265>рухом Дамаянті в турботі про дітей було звернення до своєї рідні, допомоги чоловікової рідні вона й не шукає.
Інше становище в Савітрі: вона цілковито зливається з чоловіковою родиною. І все ж матріархальні риси тут настільки сильні, що питання про родову лінію не отримує остаточного вирішення. Згодом воно розв'язується так, що батько, який не має синів, аби врятувати себе і своїх предків від ганьби, всиновлює доччиних нащадків. Ашвапаті, батько Савітрі, поводиться як патріарх і в своєму дбанні про продовження роду ревно вимолює у богів дітей, нагадуючи собою, як мовить перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, Авраама за його бездітності. Поцінування дару богів — Савітрі — відбувається в патріархальному дусі: необхідні запевнення богині, аби цар прийняв дочку, як нащадка, придатного для продовження роду. Але тут і певна суперечність: сини Ашвапаті, виблагані для нього Савітрі в бога Ями, носять не батькове ім'я, а материне: вони називаються малавці, оскільки дружинуАшвапаті звали Малаві.
Певно, дівчина-кшатрійка могла влаштовувати не одну сваямвару. Принаймні Дамаянті, аби зниклий Наль відгукнувся, пускає поголоску, ніби готується до другої сваямвари.
Індійське суспільство епічних часів вже було патріархальним: у суспільному житті перед вів чоловік. Проте збереглося чимало цікавих рис матріархату, що їх індоарії принесли зі своєї прабатьківщини. Поряд із полігамією «Махабгарата» знає і поліандрію, багатомужжя. Яскравий приклад цього — центральна родина епосу, пандави. П'ятеро братів мають спільну дружину — Драупаді, хоча на її сваямварі переміг лише один із братів — Арджун. Епос пояснює це непорозумінням, простою випадковістю. Бо коли брати повернулися зі сваямвари, то з порогу гукнули матері, яка поралася в хаті: «Мамо, а який чудовий подарунок ми тобі придбали!» На що мати озвалася, що ніякого подарунка їй не треба, поділіть між собою. А оскільки слово матері для сина — закон /теж відлуння матріархату/, то мати нібито несамохіть спричинилася до того, що Драупаді стала дружиною п'ятьох її синів, від яких невістка народила по сину. Щоправда, як табу, висувається спільна домовленість братів не зустрічатися один з одним у її товаристві. Звісно, таке пояснення не переконує, справжнє пояснення лежить набагато глибше й сягає часів матріархату.
Окрім самого звичаю вибору чоловіка дівчиною, що дійшов до нас із сивої давнини, до доби матріархату відносяться і деякі перeжитки, й досі позосталі в українському весільному обряді. Найкраще про це мовить Хведір Вовк: «…головна роля припадає матері молодого, а особливо матері молодої, а роля <266> батьків майже весь час зовсім незначна. Прийшовши до хати з метою висватати дівчину, свати насамперед звертаються до матері; вона перша частує їх, до неї звертаються з усіма запитаннями пісні, що супроводять весілля. Мати благословляє дочку та веде її на вулиці, коли та йде одвідувати сусідів та просити їх до себе на весілля. Мати тримає в руках запалену свічку, приймає поїзд молодого увечері, напередодні шлюбу, вона також виголошує промову до коровайниць. До матері звертаються всі пісні, що супроводять церемонію короваю; мати видавлює в ньому ліктем місце, куди кладуть потім фігурки місяця та зірок. Тільки до матері звертаються всі пісні в той час, коли розплітають дівочу косу молодій; мати кладе на голову молодої останній дівочий вінок, вона веде молодих до церкви, коли звичай вимагає, щоб вони йшли до церкви разом; вона кладе тоді хліб перед кіньми та засипає сіллю молодих. До матері звертаються пісні після того, як молоді повернуться з церкви, вона приймає їх, вдягнена у вивернутий кожух, та обсипає їх хмелем. Мати перша п'є за здоров'я молодих, вона здіймає з голови своєї дочки-молодої дівочі ознаки. Мати виконує всі церемонії під час прийому молодого та його поїзду; вона також грає головну ролю, коли її дочка входить до хати молодого. До матері вдається делегація, надіслана від молодого, щоб сповістити її про чистоту її дочки, а після того її урочисто ведуть до хати молодих, де вона бере участь у перезві. Отже, ми бачимо, що у всіх істотних релігійних церемоніях шлюбу головує мати молодої. Нарешті, всі найважливіші церемонії, не виключаючи й наподоблення реального зближення у формі пробних ночей, відбуваються в хаті молодої.