Однак ми не залежали від її допомоги. Відповіді чекали на нас у поліційному відділку, куди Елтар надіслав їх на моє прохання. Ніщо не могло бути переконливішим. Будинок місіс Браунер стояв замкнений більше трьох днів, і сусіди вважали, що вона поїхала на південь до своїх родичів. У пароплавній агенції встановили, що Браунер відплив на «Мей дей», який, за моїми підрахунками, мав з’явитися на Темзі завтра ввечері. Коли він прибуде, його зустріне недалекий, але рішучий Лестрейд, і не сумніваюся, що ми дізнаємося всі відсутні подробиці.
Шерлок Голмс не помилився у своїх очікуваннях. Двома днями пізніше він отримав об’ємного конверта, в якому була коротка записка від детектива та видрукуваний на машинці документ, який займав кілька сторінок великого формату.
— Ну ось, Лестрейд і спіймав його, — зауважив Голмс і поглянув на мене. — Ймовірно, вам буде цікаво послухати, що він пише.
«Любий містере Голмс!
Згідно з планом, який ми виробили з метою перевірки наших гіпотез (це «ми» чудове, чи не так, Ватсоне?)вчора о шостій годині вечора я подався до доків Альберта й зійшов на борт пароплава «Мей дей», що курсує на лінії Ліверпуль–Дублін–Лондон. Розпитавши, я дізнався, що стюард на ім’я Джеймс Браунер перебуває на борту й під час рейсу поводився так дивно, що капітан був змушений звільнити його від його обов’язків. Зійшовши вниз, де розташоване ліжко моряка, я побачив, що він сидить на скрині, обхопивши голову руками та похитуючись з боку на бік. Це великий, кремезний чолов’яга, чисто поголений і дуже засмаглий —трохи схожий на Олдріджа, котрий допомагав нам у справі з уявною пральнею. Коли він почув, що мені потрібно, схопився на ноги, і я вже приклав свисток до губ, аби покликати двох офіцерів із річкової поліції, котрі стояли за дверима, але він немов зовсім знесилів і без жодного опору дав одягти на себе кайданки. Ми відправили його до відділку та прихопили його скриню, сподіваючись виявити в ній якісь речові докази. Але за винятком великого гострого ножа, який мають чи не всі матроси, не знайшли нічого, що винагородило б наші сподівання. Однак з’ясувалося, що нам не потрібні якісь докази, бо коли його привели до інспектора, злочинець забажав зробити заяву, яку, звісно, записав наш стенографіст. Ми надрукували три примірники, один із яких додаю. Справа виявилася, як я завжди й вважав, винятково простою, але я вдячний Вам за те, що допомогли мені її розслідувати. З найкращими вітаннями,
щиро Ваш,
Дж. Лестрейд»
— Гм! Це було справді дуже просте розслідування, — зазначив Голмс, — але навряд чи воно уявлялося йому таким із самого початку, коли звернувся до нас. Однак давайте поглянемо, що розповів сам Джим Браунер. Ось його заява, зроблена інспектору Монтгомері в Шодвельському поліційному відділку. На щастя, запис стенографічний.
«Чи я хочу щось сказати? Та я багато чого хочу сказати. Все хочу викласти, полегшити душу. Ви можете мене повісити або відпустити — мені начхати. Кажу вам, що з того часу не міг заснути ні на мить. Можливо, якщо я й засну тепер, то хіба вічним сном. Іноді його обличчя стоїть переді мною, а частіше — її. Постійно так. Він похмуро витріщається зі злістю, а її обличчя таке здивоване. Ах, бідна овечка, як же їй було не дивуватися, коли вона прочитала смерть на обличчі, яке завжди показувало до неї лише кохання.
Але це все Сарина вина, і нехай прокляття людини, котрій вона зламала життя, впаде на її голову і застигне кров у її жилах! Не думайте, що я виправдовуюся. Знаю, що знову почав пиячити, поводився, як худоба. Але вона пробачила б мене, горнулася б до мене, як мотузка до блоку, якби ця жінка не переступила нашого порогу. Адже Сара Кашинґ кохала мене — ось у чому біда, вона кохала мене, поки її любов не перетворилася на смертельну ненависть, коли вона дізналася, що слід моєї дружини в багнюці вартує для мене більше, ніж її тіло та душа, разом узяті.
Їх було три сестри. Старша була просто хорошою жінкою, друга — диявол, а третя —янгол. Коли я одружився, Сарі було тридцять три, а Мері — двадцять дев’ять. Ми жили в своєму будинку й були неймовірно щасливі, і в усьому Ліверпулі не було кращої жінки за мою Мері. А потім ми запросили Сару пожити у нас тиждень, який перетворився на місяць, а далі — ще довше, ніби вона стала членом нашої сім’ї.