Тоді я ходив тверезим, ми дещо заощаджували й жили без турбот. Боже милий, хто б міг подумати, що все скінчиться так? Кому це могло спасти на гадку? Я зазвичай приїжджав додому на суботу й неділю, а іноді, якщо пароплав затримувався для завантаження, бував вільним навіть тиждень, тому доволі часто бачив свою зовицю Сару. Вона була ставна, висока, чорнява, швидка та гаряча, з гордо задертим підборіддям, а в її очах спалахували іскри, як з-під кременя. Але я навіть не думав про неї, коли крихітка Мері була поруч, Бог свідок. Іноді мені здавалося, що їй подобається сидіти зі мною вдвох або витягувати мене на прогулянку, та я не надавав цьому значення. Але одного вечора мені відкрилися очі. Я прийшов із пароплава, дружина кудись пішла, але Сара була вдома. «Де Мері?» — спитав я. «О, пішла платити за якимись рахунками». Від нетерпіння я почав міряти кроками кімнату. «Джиме, невже ти хоча б п’ять хвилин не можеш бути щасливим без Мері? — спитала вона. — Кепські мої справи, якщо моя компанія не влаштовує тебе навіть на такий короткий час». «Годі тобі, сестро», — сказав я та ласкаво простягнув їй руку, вона ж схопила її обома руками, такими гарячими, наче в лихоманці. Я зазирнув у її вічі й прочитав там усе. Вона могла нічого не казати, та і я також. Я насупився й відсмикнув руку. Вона мовчки постояла поруч зі мною, потім підняла руку та поплескала мене по плечу. «Вірний старий Джим!» —кинула вона з легким смішком, немов знущаючись із мене, і вибігла з кімнати.
З того часу Сара зненавиділа мене всім серцем, а вона така жінка, котра це вміє. Я був дурень, що дозволив їй залишатися в нас, п’яний бовдур, але не сказав ні слова Мері, бо це б її засмутило. Все відбувалося майже, як раніше, але за певний час я почав помічати, що Мері наче змінилася. Вона завжди була такою довірливою та щирою, а тепер стала дивна та підозріла, й усе допитувалася, де я буваю, що роблю, від кого отримую листи, що маю в кишенях, інші всілякі дурниці. З кожним днем вона ставала все дивнішою та дратівливішою, і ми постійно сварилися через дрібниці. Я не знав, що й думати. Сара тепер уникала мене, але з Мері вони були просто нерозлучні. Тепер я вже зрозумів, як вона інтригувала та налаштовувала мою дружину проти мене, але тоді був сліпий, як кріт. Потім я знову зазирнув у склянку, але цього б не було, якби Мері залишалася колишньою. Тепер у неї з’явилася причина відчувати до мене огиду, і прірва між нами почала наростати. А потім ще й з’явився той Алек Ферберн, і все стало ще гіршим.
Спершу він прийшов у мій будинок до Сари, але незабаром почав ходити вже й до нас, — умів привернути до себе людину й без зусиль усюди заводив друзів. Відчайдух, нахабний, такий чепуристий, кучерявий; об’їхав півсвіту та вмів розповісти про те, що бачив. Не сперечаюся, у компанії він був хлопець що треба й на диво вихований, як для матроса: далебі, був час, коли він більше стирчав на містку, ніж на баку. Він постійно забігав до нас, і за весь цей місяць мені жодного разу не спало на гадку, що його м’якість і ввічливість можуть довести до лиха. Нарешті, щось здалося мені підозрілим, і з того часу я вже не знав спокою.
Це була просто дрібниця. Я несподівано увійшов у вітальню і, переступаючи через поріг, зауважив радість на обличчі дружини. Але коли вона побачила, хто прийшов, пожвавлення зникло з її обличчя, і жінка відвернулася з розчарованим виглядом. Цього мені було досить. Мої кроки вона могла сплутати лише з кроками Алека Ферберна. Потрапив би він мені тоді на очі, я б його вбив на місці, бо завжди втрачаю голову, коли злюся. Мері побачила бісівський вогонь у моїх очах, кинулася до мене, схопила мене за рукав і закричала: «Не треба, Джиме, не треба!» — «Де Сара?» — спитав я. «На кухні», — відповіла вона. «Саро, — сказав я, заходячи в кухню, — щоб той чоловік навіть носа сюди не потикав». — «Чому?» — поцікавилася вона. «Бо я так сказав». — «Он як! — вибухнула вона. — Якщо мої друзі недостатньо гарні для цього будинку, тоді і я для нього недостатньо хороша». — «Можеш робити що хочеш, — сказав я, —але якщо Ферберн з’явиться тут знову, я пришлю тобі його вухо в дарунок». Мабуть, моє обличчя добряче налякало її, бо вона нічого не сказала й того ж вечора вибралася від нас.