Не знаю, зробила вона все це лише зі злості, чи думала посварити мене з дружиною, підбиваючи її до зради. Що б там не було, вона орендувала будинок за дві вулиці від нас і почала здавати кімнати морякам. Ферберн зазвичай жив там, і Мері ходила туди пити чай з ним та своєю сестрою. Часто вона там бувала чи ні, не знаю, але якось я вистежив її, і коли ломився в двері, Ферберн утік, як підлий боягуз, перестрибнувши через задній мур саду. Я пригрозив дружині, що вб’ю її, якщо ще раз побачу з ним, і відвів її додому, а вона схлипувала, тремтіла й була бліда, як папір. Між нами тепер не залишалося вже й сліду кохання. Я бачив, що вона мене ненавидить і боїться, і, коли від цієї думки я знову брався за пляшку, вона ще й зневажала мене.
Тим часом Сара переконалася, що в Ліверпулі їй не заробити на життя, і поїхала, як я зрозумів, до своєї сестри, до Кройдона, а в нас удома все тривало, як і раніше. Й ось настав останній тиждень, коли трапилася ця біда, і прийшла моя смерть.
Справа була така. Ми пішли на «Мей дей» у семиденний рейс, але велика діжка з вантажем відчепилася й пробила перегородку, тому нам довелося повернутися в порт на дванадцять годин. Я зійшов на берег і подався додому, міркуючи, яким сюрпризом це стане для моєї дружини, і сподіваючись, що, може, вона й зрадіє, побачивши мене так швидко. З цією думкою я повернув на нашу вулицю, і тут повз мене проїхав кеб, у якому вона сиділа поруч із Ферберном. Обоє розмовляли, реготали й навіть не думали про мене, а я застиг і дивився на них із тротуару.
Правду кажу вам, присягаюся, що з тієї миті сам був не свій, а як згадаю —усе це здається мені туманним сном. Останнім часом я багато пиячив і від усього разом зовсім збожеволів. У моїй голові й нині щось гримає, як клепальний молоток, а того ранку в моїх вухах шуміла та гула ціла Ніаґара.
Я погнав за кебом. У руці мав важкий дубовий кийок, і скажу вам, що відразу втратив голову. Але поки біг, то вирішив зробитися хитрішим і трохи відстав, аби бачити їх, а самому не потрапляти їм на очі. Незабаром вони зупинилися біля вокзалу. Поруч із касою була велика юрба, тому я підійшов до них зовсім близько, але вони мене не помітили. Взяли квитки до Нью-Брайтона. Я також, але сів на три вагони далі. Коли ми приїхали, вони пішли набережною, а я — за кілька сотень ярдів позаду. Нарешті я побачив, що вони беруть човен, бо день був дуже спекотний, і вони, природно, вирішили, що на воді буде холодніше.
Тепер їх немов віддали в мої руки. Стояв легкий серпанок, і видимість не перевищувала кількох сотень ярдів. Я також узяв човна й поплив за ними. Я нечітко бачив їх попереду, але вони пливли майже з такою самою швидкістю, як і я, і встигли, мабуть, від’їхати від берега на добру милю, перш ніж я їх наздогнав. Туман оточував нас, немов завіса. О, Господи, не забуду, як у них перекосилися обличчя, коли вони побачили, хто був у човні, який до них наближався. Вона зойкнула не своїм голосом. А він почав лаятися, як божевільний, і тикати в мене веслом: мабуть, побачив у моїх очах свою смерть. Я ухилився й завдав йому удару ціпком —голова його тріснула, як гарбуз. Їй я, може, і пробачив би, незважаючи на все моє шаленство, але вона обвила його руками, заридала та заголосила: «Алеку!» Я вдарив іще раз, і вона впала поруч із коханцем. Я був немов дикий звір, що зачув кров. Якби Сара була там, слово честі, і вона б лягла поруч із ними. Я витягнув ножа і... годі з мене. Я якось несамовито радів від того, що відчує Сара, коли отримає це й побачить, чого вона домоглася. Потім прив’язав тіла до човна, проломив дно та зачекав, поки вони не потонули. Я був упевнений, що господар човна вирішить, що вони заблукали в тумані, і їх віднесло в море. Я привів себе до ладу, причалив до берега, повернувся на свій корабель, і жодна душа не підозрювала, що ж трапилося. Вночі я приготував посилку для Сари Кашинґ, а наступного дня відправив її з Белфаста.
Тепер ви знаєте всю правду. Можете повісити мене або робіть зі мною, що хочете, але не зможете покарати мене так, як я вже покараний. Варто мені склепити повіки, і я бачу ці два обличчя —вони витріщаються на мене, як тоді, коли мій човен виплив із туману. Я вбив їх швидко, а вони вбивають мене повільно. Ще одна така ніч, і я до ранку або збожеволію, або помру. Ви не посадите мене самого, сер? Благаю, не робіть цього, і нехай із вами обійдуться у ваш останній день так само, як ви вчините зі мною в цю годину».
— Що ж це означає, Ватсоне? — похмуро запитав Голмс, відкладаючи аркуш паперу. — Який сенс цього кола нещасть, насильства та жаху? Має ж бути якийсь сенс, інакше виходить, що нашим світом керує випадок, а це немислимо. То який же сенс? Ось воно, вічне запитання, на яке людський розум досі не може знайти відповіді.