Пригода з кресленнями Брюса Партінґтона
У передостанній тиждень листопада 1895 року на Лондон опустився такий густий жовтий туман, що з понеділка по четвер із вікон нашого помешкання на Бейкер-стрит неможливо було розрізнити обриси будівель на протилежному боці вулиці. Першого дня Голмс упорядковував свій грубезний довідник, забезпечуючи його перехресними посиланнями та покажчиком. Другий і третій день він присвятив музиці середньовіччя — темі, що віднедавна стала його захопленням. Але коли на четвертий день після сніданку ми відсунули крісла, піднялися з-за столу й побачили, що за вікном пливе все та ж сама непроглядна, бура імла і маслянистими краплями осідає на склі, нетерпляча й активна натура мого приятеля рішуче відмовилася від такого млявого існування. Обурюючись бездіяльністю, насилу пригнічуючи свою енергію, він походжав кімнатою, гриз нігті та постукував пальцями по меблях, що траплялися на його шляху.
— Чи є в газетах щось гідне уваги? — спитав він мене.
Я знав, що під «гідним уваги» Голмс має на увазі події в злочинному світі. Часописи писали про революцію, про ймовірність війни, про майбутню зміну уряду, але все це перебувало за межами вподобань мого товариша. Жодних сенсацій кримінального характеру я не знайшов — нічого, крім звичних, незначних порушень закону. Голмс застогнав і поновив свою неспокійну метушню.
— Лондонський злочинець — бездарний бовдур, — заявив він невдоволено, немов мисливець, котрий упустив здобич. — Погляньте у вікно, Ватсоне. Бачите, як раптом виникають і знову тонуть у клубах туману смутні силуети? Такого дня злодій або вбивця може вільно нишпорити містом, як тигр у джунглях, готуючись до стрибка. І лише тоді... І навіть тоді його побачить лише сама жертва.
— Зареєстровано безліч дрібних крадіжок, — зауважив я.
Голмс зневажливо пирхнув.
— На такій величній і похмурій сцені мають розігруватися масштабніші драми, — мовив він. — Щастя для лондонців, що я не злочинець.
— Ще б пак! — натхненно зазначив я.
— Уявіть собі, що я — будь-хто з півсотні тих, які мають достатньо підстав учинити замах на моє життя. Як гадаєте, чи довго я залишався б живим, уникаючи власного переслідування? Несподіваний дзвінок, запрошення зустрітися — і кінець. Добре, що не буває туманних днів у південних країнах, де вбивають без вагань... Ого! Нарешті є щось таке, що, можливо, порушить нестерпну одноманітність нашого буття.
Це увійшла покоївка з телеграмою. Голмс розпечатав телеграфний бланк і зареготав.
— Ні, ви тільки-но послухайте. До нас їде Майкрофт, мій брат!
— І що ж тут такого?
— Що такого? Це практично те саме, що трамвай раптом звернув би з рейок і покотився дорогою. Майкрофт рухається замкненим колом: квартира на Пел-Мел, клуб «Діоґен», Вайтхол — ось його незмінний маршрут. Сюди він заходив лише раз. Яка ж катастрофа змусила його зійти з рейок?
— Він не пояснює?
Голмс простягнув мені телеграму. Я прочитав:
«Необхідно побачитися з приводу Кедоґена Веста. Буду негайно. Майкрофт».
— Кедоґен Вест? Я десь чув це ім’я.
— Мені воно нічого не каже. Але щоб Майкрофт раптом викинув таку штукенцію... Незбагненно! Легше планеті покинути свою орбіту. Між іншим, чи ви знаєте, хто такий Майкрофт?
Я щось трохи пригадував, що Голмс розповідав про свого брата в ті часи, коли ми розслідували випадок із греком-перекладачем.
— Ви, здається, казали, що він займає якусь невелику посаду в уряді.
Голмс захихотів.
— У той час я вас знав недостатньо близько. Доводиться тримати язик за зубами, коли йдеться про справи державного масштабу. Авжеж, правильно. Він перебуває на службі в британського уряду. І так само слушне й те, що часом він і є британський уряд.
— Але, Голмсе, даруйте...
— Я передбачав, що ви здивуєтеся. Майкрофт отримує чотириста п’ятдесят фунтів на рік, працює підлеглим, не має й краплини марнославства, відмовляється від титулів і звань, проте це абсолютно незамінна людина в усій Англії.
— Але як?
— Бачте, у нього цілком особливе амплуа, і створив його він собі сам. Ніколи досі не було й ніколи не буде подібної посади. У нього чудовий, напрочуд чітко організований мозок, наділений найбільшою, нечуваною здатністю зберігати в собі безліч фактів. Ту колосальну енергію, яку я спрямував на розкриття злочинів, він віддав на службу державі. Йому передають звіти всіх департаментів, він той центр, та розрахункова палата, де підводиться загальний баланс. Решта є фахівцями в тій чи іншій галузі, його ж обов’язок — знати все. Припустімо, котромусь міністру знадобиться певна інформація про військовий флот Індії, Канади чи проблеми біметалізму. Опитуючи за чергою відповідні департаменти, він може отримати всі необхідні факти, але лише Майкрофт здатен одразу дати їм правильне освітлення та встановити їхній взаємозв’язок. Спершу його розцінювали як певного роду зручність, найкоротший шлях до мети. Поступово брат зробив себе центральною фігурою. У його потужному мозку все розкладено по поличках і може бути знайдено будь-якої миті. Не раз одне його слово вирішувало питання державної політики — брат живе в ній, усі його думки тим тільки й поглинуті. І лише коли я іноді звертаюся до нього за порадою, він опускається до того, щоб допомогти мені розібратися в якійсь із моїх проблем, вважаючи це такою собі гімнастикою для мозку. Але що змусило сьогодні Юпітера спуститися з Олімпу? Хто такий Кедоґен Вест, і який стосунок він має до Майкрофта?