Його жваве, розумне обличчя все ще зберігало вираз зосередженої уваги та напруженої енергії, і я зрозумів, що якийсь новий красномовний факт змусив його мозок працювати напрочуд інтенсивно. Уявіть собі гончака, коли він лежить на псарні, розвалившись, опустивши вуха та хвіст, а потім його ж, коли біжить гарячими слідами. Саме така зміна відбулася з Шерлоком. Тепер я бачив перед собою зовсім іншу людину. Наскільки він був не схожий на ту мляву, розслаблену постать у халаті мишачого кольору, котра лише кілька годин тому безцільно вешталася кімнатою у полоні туману!
— Захопливий матеріал, широке поле для дії, — бадьорився він. — Я проявив тупість, не зрозумівши відразу, які тут відкриваються можливості.
— А мені й досі ще нічого не ясно.
— Кінця я теж не бачу, але маю один здогад, що може просунути нас далеко вперед. Упевнений, що Кедоґена Веста вбили деінде, і тіло його було не всередині, а на даху вагона.
— На даху?!
— Неймовірно, еге ж? Але проаналізуймо факти. Чи можна вважати простою випадковістю ту обставину, що труп знайшли саме там, де потяг підкидає та гойдає, коли він проходить через стрілку? Чи не тут має впасти предмет, що лежить на даху вагона? На предмети, які перебувають усередині вагона, стрілка жодного впливу не вчиняє. Або тіло справді впало згори, або це якийсь незвичайний збіг. Тепер зверніть увагу на відсутність слідів крові. Певна річ, вона й не могла виявитися на шляхах, якщо вбивство скоїли в іншому місці. Кожен із цих фактів підтверджує мій здогад, а разом узяті, вони вже є сукупністю доказів.
— А ще й квиток! — вигукнув я.
— Саме так. Ми не могли це пояснити. А моя гіпотеза якраз дає пояснення. Одне до одного.
— Припустімо, що так. І все ж ми, як і раніше, далекі від розкриття таємничих обставин смерті Веста. Я б сказав, що справа не стала простішою, вона ще більше заплутується.
— Можливо, — промовив Голмс у задумі, — можливо...
Він замовк і сидів, заглиблений у свої думи, поки потяг нарешті підповз до станції «Вулвіч». Ми пересіли в кеб, і Голмс витягнув із кишені залишений йому Майкрофтом аркуш.
— Нам доведеться декого навідати, — видихнув він. — Першим нашої уваги вимагає, либонь, сер Джеймс Волтер.
Будинок цього відомого державного діяча виявився розкішною віллою — зелені газони перед ним тягнулися до самої Темзи. Туман почав розсіюватися, крізь нього пробивалося слабке, ріденьке світло. На наш дзвінок вийшов дворецький.
— Сер Джеймс? — перепитав він, і його обличчя набуло суворого виразу. — Сер Джеймс помер сьогодні вранці, сер.
— О Боже! — вигукнув ошелешений Голмс. — Яка причина смерті?
— Можливо, сер, ви будете ласкаві зайти всередину та розпитати його брата, полковника Валентайна?
— Звісно, ви маєте рацію, ми так і зробимо.
Нас відвели в тьмяно освітлену вітальню, і за хвилину туди увійшов дуже високий вродливий чоловік років п’ятдесяти з білявою борідкою — молодший брат покійного сера Джеймса. Смуток в очах, щоки, мокрі від сліз, волосся в безладі — усе свідчило про те, який удар звалився на сім’ю. Розповідаючи, як це сталося, полковник насилу вимовляв слова.
— Усе через цей жахливий скандал, — сказав він. — Мій брат був людиною високої честі, він не міг пережити такої ганьби. Це його вразило. Він завжди пишався бездоганним порядком у своєму департаменті, і раптом такий скандал...
— Ми сподівалися отримати від нього певні пояснення, які могли б посприяти розкриттю справи.
— Запевняю, те, що сталося, для нього було так само незбагненним, як для вас та всіх інших. Він уже розповів поліції все, що знав. Звісно, він не сумнівався в провині Кедоґена Веста. Але все інше — суцільна таємниця.
— А ви особисто не могли б додати щось іще?
— Знаю лише те, що чув від інших і прочитав у газетах. Я б не хотів здатися нелюб’язним, містере Голмс, але ви маєте зрозуміти, що ми нині у великому горі, і я змушений просити закінчити бесіду якнайшвидше.
— Оце справді несподіваний розвиток ситуації, — сказав мій товариш, коли ми знову сіли в кеб. — Бідний старий. Як же він помер — природною смертю чи наклав на себе руки? Якщо це самогубство, то чи не викликали його докори сумління за невиконаний перед батьківщиною обов’язок? Але це питання відкладемо на майбутнє. А тепер займімося Кедоґеном Вестом.
Осиротіла мати жила на околиці в маленькому будинку, де панував взірцевий порядок. Старенька була зовсім убита горем і нічим не могла нам допомогти, але поруч із нею виявилася дівчина з дуже блідим обличчям — вона назвалася міс Вайолет Вестбері, нареченою покійного й останньою, хто бачив його того фатального вечора.