— Нічого не розумію, містере Голмс, — сказала вона. — З того часу, як стало відомо про нещастя, я не заплющила очей, день і ніч думаю, думаю, дошукуюся правди. Артур був людиною шляхетною, щирою, відданою своїй справі, справжнім патріотом. Він швидше відрубав би собі праву руку, ніж продав довірену йому державну таємницю. Для всіх, хто його знав, навіть така думка є неприпустимою та безглуздою.
— Але, факти, міс Вестбері...
— Так-так. Зізнаюся, що їх не можу пояснити.
— Чи не було в нього фінансових труднощів?
— Ні. Його потреби були дуже скромні, а платню він отримував пристойну. У нього були заощадження, кілька сотень фунтів, і на Новий рік ми збиралися побратися.
— Ви не помічали, щоб він був схвильований, нервував? Прошу вас, міс Вестбері, будьте з нами цілком відверті.
Уважні очі мого приятеля вловили якусь зміну в юнці — вона завагалася й почервоніла.
— Атож, мені здалося, що його щось турбує.
— І давно це почалося?
— Десь тиждень тому. Він іноді замислювався, його вигляд ставав стурбованим. Якось я почала допитуватися, поцікавилася, чи не сталося чогось. Він зізнався, що стурбований і що це стосується службових справ. «Склалося таке становище, що я не можу розповісти про це навіть тобі», — відповів він мені. Більше я нічого не змогла добитися.
Обличчя Голмса набуло дуже серйозного виразу.
— Продовжуйте, міс Вестбері. Навіть якщо на перший погляд ваші свідчення — не на його користь, кажіть лише правду, — ніколи не знаєш наперед, куди це може привести.
— Повірте, я більше не маю що сказати. Кілька разів мені здавалося, що він був уже готовий поділитися зі мною своїми турботами. Якось увечері розмова зайшла про те, яке надзвичайно важливе значення мають документи, що зберігаються в сейфі, пригадую, він додав, що, звісно, іноземні шпигуни дорого заплатили б за цю військову таємницю.
Вираз обличчя Голмса став іще серйознішим.
— І він більше нічого не сказав?
— Зауважив лишень, що ми дещо недбалі в зберіганні військових документів і що зраднику неважко було б до них дістатися.
— Він розмовляв на такі теми лише віднедавна?
— Атож, лише в останні дні.
— Розкажіть, що сталося того вечора.
— Ми збиралися йти до театру. Стояв такий густий туман, що наймати кеб було безглуздо. Тому ми вирушили пішки. Наша дорога пролягала неподалік від Арсеналу. Раптом Артур кинувся від мене вбік і зник у тумані.
— Й ані пари з вуст?
— Лише крикнув щось, це все. Я стояла, чекала, але він так і не з’явився. Тоді я повернулася додому. Наступного ранку з департаменту прийшли сюди питати про нього. Близько дванадцятої години до нас долинули жахливі вісті. Містере Голмс, заклинаю вас: якщо це у ваших силах, врятуйте його чесне ім’я. Він ним так пишався!
Голмс сумно похитав головою.
— Ну, Ватсоне, нам час рухатися далі, — зітхнув він. — Тепер вирушаємо до місця, звідки були викрадені документи.
— Із самого початку проти юнака було багато доказів. Після допитів їх стало ще більше, — зауважив він, коли кеб рушив. — Майбутнє одруження — достатній мотив для злочину. Кедоґену Весту, природно, були потрібні гроші. Думка про викрадення креслень йому приходила в голову, якщо він починав про це розмову з нареченою. І мало не зробив її спільницею, бо вже хотів поділитися з нею своїм планом. Кепська історія.
— Але послухайте, Голмсе, невже репутація людини зовсім не береться до уваги? І потім, навіщо було залишати наречену на вулиці саму та стрімголов кидатися красти документи?
— Ви міркуєте розважливо, Ватсоне. Заперечення дуже суттєве. Але спростувати звинувачення буде дуже важко.
Містер Сідні Джонсон зустрів нас із тією повагою, яку в усіх неодмінно викликала візитівка мого приятеля. Старший клерк виявився худорлявим похмурим чоловіком середнього віку в окулярах; від пережитого потрясіння він змарнів, руки його тремтіли.
— Неприємна історія, містере Голмс, дуже неприємна. Ви чули про смерть начальника?
— Ми тільки-но з його будинку.
— У нас тут така плутанина. Очільник департаменту — мрець, Кедоґен Вест — мрець, папери вкрали. Але ж у понеділок увечері, коли ми замикали приміщення, все було гаразд — департамент як департамент. Боже милий, Господи!.. Навіть подумати страшно, що саме Вест учинив таке!
— Отже, ви переконані в його провині?
— А більше підозрювати нікого. Я ж довіряв йому, як самому собі!
— О котрій годині понеділка ви замкнули приміщення?