— Але яким чином?
— Це запитання, на яке ще треба буде відповісти. Є лише одна вірогідна версія. Ви знаєте, що потяги метрополітену в певних пунктах Вест-Енду виходять із тунелю назовні. Пригадую, що, якось проїжджаючи там, я іноді бачив вікна будинків якраз у себе над головою. Тепер уявіть собі, що потяг зупинився під одним із таких вікон. Хіба так уже й важко покласти з вікна труп на дах вагона?
— Не можу собі це навіть уявити.
— Варто згадати стару приказку: коли виключаються всі можливості, крім однієї, ця остання, навіть якщо здається неймовірною, і є незаперечним фактом. Усі інші можливості ми виключили. Коли я з’ясував, що міжнародний шпигун високої кваліфікації тільки-но відбув із Лондона й проживав в одному з будинків, що виходять безпосередньо на лінію метро, я настільки зрадів, що навіть здивував вас певною невимушеністю поведінки.
— Ага, то ось, виявляється, у чому річ!
— Авжеж! Г’юґо Оберштайн, котрий орендував помешкання на Колфілд-Ґарденс у будинку номер тринадцять, і став моєю мішенню. Я почав зі станції Ґлостер-роуд. Там один дуже люб’язний залізничний службовець пройшовся зі мною вздовж шляхів, і я не лише переконався, що із запасного входу вікна сходів у будинках на Колфілд-Ґарденс виходять безпосередньо на лінію, а й дізнався ще дещо важливіше: саме там шляхи перетинаються з іншою, більшою залізничною гілкою, і потяги метрополітену часто по кілька хвилин стоять саме у цьому самому місці.
— Браво, Голмсе! Ви все ж докопалися до суті!
— Не зовсім, Ватсоне, не зовсім. Ми просуваємося вперед, але до мети ще далеко. Отже, перевіривши задню стіну будинку номер тринадцять на Колфілд-Ґарденс, я обстежив також його фасад і переконався в тому, що пташка справді випурхнула. Будинок великий, на горішньому поверсі є окремі апартаменти. Оберштайн жив саме там, а з ним — усього один лакей, мабуть, його спільник, котрому він повністю довіряв. Отже, Оберштайн подався на континент, щоб збути з рук здобич, але це аж ніяк не втеча, — у нього не було причин боятися арешту. А те, що його можуть навідати приватно, цьому джентльменові й на гадку не спадало. А ми з вами саме це й зробимо.
— А чи не можна отримати офіційний ордер на обшук, аби все було чинно?
— На підставі наявних у нас даних — навряд чи.
— Але що може нам дати цей обшук?
— Наприклад, якусь кореспонденцію.
— Голмсе, мені це все не подобається.
— Любий мій, вам треба буде постояти на вулиці, початувати, тільки й усього. Всю протизаконну діяльність я беру на себе. Зараз не час відступати через дрібниці. Згадайте, що писав Майкрофт, згадайте стривожене адміралтейство й кабінет міністрів, високу особу, котра очікує від нас новин. Ми зобов’язані це зробити.
Замість відповіді я піднявся з-за столу.
— Маєте рацію, Голмсе. Це наш обов’язок.
Він також схопився й потиснув мені руку.
— Я знав, що ви не підведете в останню мить, — втішився Шерлок, і в його очах я прочитав щось дуже схоже на ніжність. За мить він був знову самим собою — впевнений, тверезий і владний. — Туди з півмилі, але квапитися нам нема потреби, ходімо пішки, — правив він далі. — Благаю, не розгубіть ваше спорядження. Якщо вас заарештують як підозрілу особу, це дуже ускладнить справу.
Колфілд-Ґарденс — це ряд будинків із рівними фасадами, колонами та портиками, вельми типовий продукт середини вікторіанської епохи в лондонському Вест-Енді. У сусідньому помешканні дзвеніли веселі молоді голоси, і в нічній тиші деренчало піаніно, мабуть, там було дитяче свято в самому розпалі. Туман ще тримався й ховав нас своєю завісою. Голмс засвітив ліхтарик і спрямував його промінь на масивні вхідні двері.
— Так, солідно, — гмикнув він. — Тут, мабуть, не лише замок, але й засуви. Спробуємо запасний вхід — крізь двері до пивниці. У разі, якщо з’явиться котрийсь занадто завзятий правоохоронець, он там унизу до наших послуг буде чудовий темний закуток. Подайте мені руку, Ватсоне, доведеться лізти через огорожу, а потім я вам допоможу.
За хвилину ми вже були внизу біля входу в пивницю. Тільки-но ми сховалися в рятівній тіні, як десь над нами в тумані почулися кроки полісмена. Коли негучний, розмірений стукіт затих удалині, Голмс узявся до роботи. Я бачив, як він схилився, напружився, і двері, тріснувши, розчинилися. Ми прослизнули в темний коридор, причинивши за собою двері. Голмс просувався попереду непокритими крученими сходами. Жовте віяло світла від його ліхтарика впало на низьке вікно над сходами.
— Ось воно. Вочевидь, те саме.
Голмс відчинив раму, і тієї самої миті почувся тихий, тягучий гул, що все наростав і перейшов, нарешті, у ревіння, — повз будинок у темряві промчав потяг. Голмс провів променем ліхтарика по підвіконню — воно було вкрите густим шаром сажі, що осідала з труб паротяга. У деяких місцях вона виявилася легко змазаною.