– Що скажеш? – запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.
Лікар знизав плечима.
– Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога…
Комісар наблизився до тіла й обережно повернув його на бік. На спині і справді чітко було видно продовгуваті сліди побиття.
– Той скурвисин не полінувався принести сюди батіг, – з подивом у голосі сказав комісар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровільно погодилась на екзекуцію.
– Різне буває, – зауважив лікар, одягаючи плащ, – на завтра, після розтину, знатиму більше… Auf Wiedersehen.[1]
Із цими словами він вийшов за двері. Слідом за ним подався і фотограф, лишивши комісара тільки в товаристві двох капралів. Вістович звівся на ноги й оглянув речі на туалетному столику. Тут були звичні жіночі дрібнички, австрійська газета і складена вдвоє візитка. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Альфред Шимонович. Крамниця східних секретів. Вул. Ягеллонська, 10». Поруч стояло кілька напівспалених ароматичних свічок і пляшечка з якоюсь олією.
Двері прочинились, і до покоїв знову зайшов ад’юнкт Самковський. В руках він тримав папірець з переліком постояльців.
– Готово, – промовив ад’юнкт і простягнув комісарові список.
– Гаразд, а тепер ось що, Самковський. Дізнайся все, що можеш, про неї… – комісар кивнув у бік жертви, – друзі, подруги, коханці… Де купувала капелюшки, де полюбляла пити каву… Словом, усе. Перевір також, що це за олія на столику.
Він поклав до кишені візитку і заховав австрійську газету.
– І чекаю на рапорт, – додав комісар, одягаючи вологий неприємний плащ.
Він вийшов, залишивши ад’юнкта в покоях під номером «39». Окрім усього, Самковський ще мусив прослідкувати, щоб звідти винесли тіло і доставили його в морг, на вулицю Пекарну.
Вістович спустився сходами вниз і попрямував до рецепції. Та сама брюнетка видавила з себе посмішку.
– Чим можу допомогти пану комісару? – запитала вона.
– Я хотів би переговорити з портьє, котрий знайшов сьогодні загиблу, – сказав той, знову мимоволі зосереджуючись на її принадах.
Дівчина взяла до рук дзвоник і прикликала ним міцного лисуватого чоловіка років сорока з гачкуватим носом і якимось перелякано-настороженим поглядом.
– Яне, цей пан з поліції, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.
Очі портьє нервово забігали, мовби його зараз же мали відправити на Баторія.[2]
– Адам Вістович, – представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, – чи має пан хвильку часу?
– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.
– Це не допит, Яне, – мовив комісар, відводячи того вбік, – і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.
– Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? – замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.
– Я такого не сказав, – комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. – Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, – додав він.
Той кивнув і напружився, мовби Вістович збирався вдарити його по мармизі.
– О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?
– Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…
– Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?
– Настрій вона мала радше добрий… Мені здалося – навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, – відповів портьє.
– Чи говорила вона, що когось чекає?
– Стривайте… – портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв… Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась…
– На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, – буркнув комісар, – ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?…
– Того панові не повім…
– Що ви їй відповіли на те запитання?
– Що пані можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.
– І відвідувачів не було?
– Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.
Вістович зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець…
– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портьє і, отримавши ствердну відповідь, хутко відкланявся.
Комісар зручно вмостився за столиком готельної ресторації і запалив цигарку.