Сам він був старший за свою дружину і часом критично поглядав на своє відображення в дзеркалі, де вже з’явилося невелике черевце і добряче поріділо волосся.
Тоді у своєму варшавському маєтку він говорив, що це від нездорового міського повітря, й одного разу запропонував княгині переїхати кудись ближче до матінки природи. Мовляв, син їхній, молодий офіцер, у пошуках пригод подався аж за океан, у Сполучені Штати, писав батькам рідко і додому, схоже, не збирався. Тож нічого їх тут насправді не тримає. Хтозна, чи здоров’я Четвертинського було справжньою причиною, але Беата погодилась. Хоча, вочевидь, важко було відмовитись від недільних посиденьок у музичному клубі, опери та інших радощів, які могло подарувати тільки місто…
Давній друг князя, волинський фабрикант Роман Сангушко, якраз виставив на продаж чималі угіддя з прегарним палациком неподалік Славути. І звісно ж, готовий був відпустити землю князеві за суттєвою знижкою. Через кілька місяців справу залагодили, і подружжя Четвертинських одразу переїхало у свій новий маєток.
Палац мав три поверхи і виступав уперед двома зграбними флігелями. Вікна були прикрашені карнизами і фронтонами з нехитрою різьбою. Чотири спальні виходили на напівкруглі балкони – невеликі, але місця тут вистачало для крихітного столика і фотеля.
Довкола палац оточували височенні старі дуби. Поміж ними вилися бруковані доріжки, з’єднуючи палац з літнім будинком і декількома затишними альтанками.
Сангушко радив новому господарю позрубувати частину дерев, проте той категорично відмовився. Дуби здавалися йому головною окрасою цього місця. До того ж, звалити хоча б одного такого велетня – коштує забагато мороки. Інша річ – берег повноводої Горині. Тут князь Четвертинський збирався втілити свою давню мрію, вклавши чималий капітал. З Мюнхена одразу п’ятеро інженерів надіслали йому свої проекти будівництва потужного водяного млина і чекали, кому замовник віддасть перевагу. «Якщо все піде добре, – думав Четвертинський, – то витрати окупляться за рік-два. Найближчий млин аж за тридцять верст звідси».
Вибравши найкращий проект, князь став чекати приїзду баварського інженера, а між тим робітники зі Славути та Стриган узялися готувати берег річки до будівництва. Князь час від часу навідувався до них, аби переконатись, що справа просувається, і щоразу був задоволений. Місцевий люд неабияк старався, намагаючись догодити новому роботодавцеві. Зрештою, прибув інженер, і будівництво почалося.
Одночасно князь та його дружина облаштовували на свій смак нове помешкання. Нові меблі, посуд і картини знаходили свої місця. Знадвору кущі набули прямокутних форм, а селяни згрібали на величезні купи старезне дубове листя. З-під нього потроху проступали невидимі раніше мощені доріжки і трав’яні галявини. У короткі перерви, коли стихав дощ, вони вивозили дубове листя у ліс на пожиток диким вепрам, котрі вишукували в ньому жолуді з княжих дубів.
Щоранку до князя заходив інженер баварець, щоб прозвітувати про вчорашній і повідомити плани на новий день. У той самий час до кабінету поспішала Беата, оскільки Четвертинський не знав німецької і просив дружину перекладати. Після цього починався день, сповнений приємних клопотів і турбот, яким княже подружжя з радістю віддавалося, аби створити цей свій «затишний волинський рай», як полюбляв говорити князь…
Зрештою, млин було збудовано, і першого ж літа справи пішли якнайкраще. Натхненний успіхом Четвертинський вирішив будувати ще один і, ледве дочекавшись весни, запросив того самого баварця, який охоче погодився і прибув одразу, щойно потеплішало. Уже тиждень, щоправда, він тинявся алеями, загорнений у свій довжелезний дощовик, час від часу поглядаючи в небеса і бурмочучи:
– Verdammter regen![13]
Четвертинський, однак, зберігав спокій. Він знав, що Ганс Фюліх його не підведе і вкладеться у будь-який строк, навіть у найменший, що відведе йому природа. Тому щовечора, під віолончель дружини, він проглядав його креслення так, мовби цей другий млин уже стояв на річці і гучно працював своїм велетенським колесом… І звісно ж, князь засинав, як завжди, на Allemande.
Цього разу він спав особливо міцно і навіть не прокинувся на останніх сюїтах, як завжди. Четвертинський розплющив очі тільки тоді, коли дружина обережно забрала з його рота недопалок сигари.
– Вдячний слухач, що й казати, – сміючись, промовила Беата до свого сонного чоловіка.
– Вибач, люба, – пробурмотів той, – цей дощ приспить кого завгодно…
Він витягнув руки долонями вперед, спостерігаючи примруженим поглядом, як дружина одну за одною дістає з волосся шпильки. Віолончель уже мирно стояла в кутку, на своєму місці, чекаючи завтрашнього вечора.