Та все ж, я мусив якось існувати і тому продовжував грати щовечора в тій самій ресторації. Утім, уже тоді я почав потроху заглядати в чарку. З часом це стало моєю звичкою і, коли я вже не міг сісти за свій інструмент тверезим, господар закладу вказав мені на двері.
Тоді я опам’ятався і почав шукати нову роботу. На щастя, мій талант залишився при мені, а в столиці було досить тих, хто його цінував. Я швидко отримав місце викладача музики в консерваторії, і робота мене цілковито поглинула. Я перестав пиячити і навіть забув про свою біду.
Аж ось одного дня, під час звітного концерту для імператорської комісії, я побачив серед глядачів фон Ріцца. Цей дідько сидів у залі і вдавав, що з задоволенням слухає музику. Я стримав свій гнів, хоча був готовим накинутись на нього і проткнути сучого сина своєю батутою.
Те, що імператорській комісії не сподобався концерт, мене чомусь не здивувало. Я знову почав пити і вдруге втратив роботу.
Після цього я влаштувався концертмейстером у театрі. Мені дуже хотілося, щоб тепер життя моє пішло правильним колом, але історія повторилася. Усі мої вистави зазнавали невдачі, і на кожну прем’єру неодмінно приходив фон Ріцц. Я намагався впіймати його, але він був невловимим. Як і личить дідькові…
З театру мене вигнали. Звісно, я продовжував відчайдушно пити, аж доки стало очевидним, що тут, у Відні, мені більше нічого робити. Я вирушив у провінцію, зупинявся у деяких місцях, але всюди за мною незмінно слідував фон Ріцц. Він з’являвся не одразу, через місяць, іноді – через два. Але завжди був передвісником моїх невдач.
І ось я влаштувався в цей готель. Щовечора я мушу розважати публіку, а мені за це платять менше, ніж хлопчиську, який чистить на стайні коней. Але вибору в мене немає… До того ж, погляньте, як я тепер виглядаю. Кому потрібна діжка з бренді за роялем?
І, як бачите, дорогий друже, я знову дочекався його…
Із цими словами Петер підвівся і поплентався до свого інструмента. За якусь мить у залі знову почулися звуки рояля.
Будучи вражений його історією, я востаннє на сьогодні закурив і допив рештки зі своєї склянки. Уже збираючись іти, помітив на столі невелику кольорову картку, якраз на тому місці, де сидів мій співрозмовник. Це виявилася зменшена копія картини Ієроніма Босха «Пекло», де був розіп’ятий на струнах музикант… Такою була його покара за насолоду музикою, життям і всім земним.
Спалося мені кепсько, до того ж серед ночі від випитого нестерпно розболілася голова. Я спустився до рецепції, запитати, чи немає у них чогось від головного болю, коли з подивом побачив унизу цілий натовп людей. Усі, хто там зібрався, жваво обговорювали якусь подію.
– Що сталося? – запитав я у якогось постояльця.
– Кажуть, музикант убив когось, – знизав плечима той, – ударив ножем у самісіньке серце… Кого вони тут, чорт забирай, наймають? Замість грати, він, бачте, кидається на чесних людей…
Я більше не слухав його балаканину. Забувши про біль, я повернувся в номер і став складати речі. Все, чого мені зараз хотілося, – це дочекатися ранку і залишити цей готель якнайшвидше…
У Зальцбурзі на мене чекав справжній успіх. Через місяць, прочитавши свої лекції, я став готуватися до подорожі в Будапешт. Спогади про недавні події геть стерлися з моєї пам’яті, аж ось одного дня консьєрж приніс мені візитку і повідомив, що один чоловік бажає зі мною зустрітися. Я взяв принесену картку, і на обличчі в мене виступив холодний піт. «Карл фон Ріцц», – прочитав я. Унизу олівцем було дописано: «Готель-замок посеред Альп».
Миттю накинувши на себе плащ, я запитав у спантеличеного консьєржа:
– Тут є чорний хід?
– Так, гер Зоммерштайн, – відповів той.
– Негайно виведіть мене ним звідси!
– Але той пан…
– І ні слова тому панові! Скажете, я виїхав напередодні невідомо куди.
– А ваші речі?
– Перешліть їх мені до Будапешта, але ні слова йому! Ні слова!..
Останній кунштюк[14]
– Послухайте, я ж не вас у цьому звинувачую…
Маленький вусатий чоловічок, убраний, як і всі присутні, в чорне, сказавши це, одразу ж спохопився, вочевидь відчувши, що висловився не зовсім тактовно. Зніяковіло опустивши очі, він додав:
– Тобто ви, я хочу сказати, зовсім не маєте підстав, аби картати себе за щось, що було б пов’язане зі смертю цього бідолахи.
Високий, років тридцяти п’яти чоловік, убраний у дорогий костюм «Редферн», схоже, виявився здивованим таким розвитком думки. Він спершу вдивився у співрозмовника, який підставив до споглядання свою вологу від дрібного дощу лисину, а потім у небіжчика. Той мирно лежав у відкритій труні, склавши на грудях бридкі жовтуваті руки. Схоже досі молодому чоловікові навіть на думку не спадало, що він у чомусь винен.