– Пане Белей, – почулося з темряви, – мене послала до вас її милість, графиня…
«Чудово, – подумалось Острожанину, – тепер усе з’ясується».
Незнайомець підійшов до нього й, озирнувшись довкола, промовив:
– Завтра на дорозі поряд з костелом Святого Лаврентія між десятою вечора і північчю проїде загін вершників. Посеред них, імовірно в центрі, буде шляхтич у мадярському костюмі… Це той, про кого мовила вам графиня… Добраніч, вашмосць.
Сказавши це, посланець уклонився і зник у темряві. Острожанин неспішно піднявся до свого помешкання і, запаливши свічку, сів до столу. Знявши рукавиці, він підсунув до себе каламар, перо і аркуш паперу. Чоловік написав кілька незграбних рядків і, дочекавшись, поки висохне чорнило, склав папір учетверо. Завтра вранці господар дому передасть його в будинок розпусти разом із грішми.
Увесь наступний день Острожанин шукав собі доброго коня. Тільки під вечір у торговців мультян він виторгував за підходящу ціну сильного молодого жеребця. Залишалось кілька годин, і фехтувальник вирушив на місце, де мала б відбутися зустріч. Швидко смерклося, і невдовзі все довкола заполонила густа темрява, крізь яку проривався колючий вітер. Насувалася гроза.
«А що як розпочнеться дощ, і вони передумають? – подумалось йому. – Або вирушать іншою дорогою?…»
Проте негода не квапилась. А за годину-півтори в темряві замиготіли ліхтарі. За мить вже можна було роздивитися силуети вершників.
Острожанин легенько вколов шпорами коня і виїхав уперед, ставши поперек вузької дороги. Загін зупинився. Коні затупотіли на місці, а хтось з людей нетерпляче крикнув:
– Геть з дороги, дурню!
Проте чоловік не зрушив ані на крок.
– Геть з дороги, дурню! – повторив той самий голос. – Забирайся, бо знесу тобі зараз голову!
– Та я б залюбки, добродію, – відповів Острожанин, – але мій кінь не хоче рушати з місця. Бачте, я тільки сьогодні його купив у дурних мультян, чи… мадяр, уже й не пригадаю, і не встиг ще приборкати…
– Зараз я тобі покажу дурних мадяр!
З темряви на нього, тримаючи над головою шаблю, галопом понісся вершник. Острожанин ледве встиг розвернути коня назустріч і відхилитись убік. Ворожа зброя свиснула над вухом, але не зачепила його. В ту ж мить він різко крутнувся в сідлі, і потилиця нападника опинилася просто перед ним. Острожанин завдав удару швидко, проте легко і невимушено, мовби зберігаючи сили. Одразу ж на нього помчався інший вершник, утім, блокувавши удар, Теодор відповів блискавичним уколом, наче вправляючись у рапірі.
– Allj![16] – почувся наказ, і третій боєць зупинився на півдорозі, так і не приєднавшись до поєдинку.
Наперед гордовито виїхав вельможа в мадярському костюмі. Очевидно той, кому так хотіла помститися графиня Сенявська. Острожанин раптом відчув дивне хвилювання, ніби от-от має статися щось важливе і невідворотне в його житті. Мадяр довго вдивлявся в нього, мовби намагаючись розгадати наміри нічного незнайомця. Острожанину здалося, що на обличчі вельможі з’явилася крива презирлива посмішка.
– Ki vagy te?[17] – зверхньо запитав мадяр.
Не знаючи ані слова по-угорськи, Теодор відповів таким самим зверхнім мовчанням.
– Хто ти такий? – вельможа заговорив препаскудною польською.
– Простий собі мандрівець, – знизав плечима Белей.
– Чого траскаєш вар’ята? Зійди з дороги.
– Я вже казав тому добродію, – Теодор кивнув у темний простір позаду себе, – що мій кінь…
– До дідька коня! – випалив мадяр. – Геть звідси!
Однак Острожанин не зрушив ані на крок. До нього знову кинулося кілька вершників, проте угорець стримав їх владним жестом. Укотре змірявши суперника презирливим поглядом, він зіскочив з коня і вихопив шаблю.
– Злазь, – наказав він Теодору.
Тепер Белей скорився. Ставши на рівні ноги, він також дістав з-за пояса свою карабелу.[18]
– Мені шкода тебе, чоловіче, – крізь зуби процідив угорець, – але ти занадто мене розізлив, щоб я подарував тобі життя.
Мадяр виявився невисоким і коротконогим, проте з перших ударів стало зрозуміло, що він вправний боєць. Легко орудуючи зброєю, він змусив Теодора безперервно відступати, доки врешті не притиснув його до боку переляканого коня. Тут вельможа зупинився і зробив кілька кроків назад, дозволивши супернику перевести дух і повернутись у початкову позицію. Здавалось, так він хотів підкреслити свою перевагу в майстерності. Наступної миті він змінив тактику, давши Белею можливість атакувати. Однак відступаючи, завдавав дошкульних ударів у відповідь. Точнісінько вістрям шаблі мадяр кілька разів зачепив праву руку Острожанина. І чим більше той наступав, тим більше зазнавав дрібних колючих поранень, аж врешті змушений був зупинитись.