Вельможа засміявся і кілька разів змахнув шаблею, мовби для того, щоб як слід розім’яти зап’ястя. Його суперник стояв навпроти добряче розгублений і поранений, подумки проклинаючи свою жадібність, через яку погодився на сутичку з цим дідьком у мадярському одязі. Між тим, «дідько», поклавши ліву руку собі на пояс, знову наблизився на бойову відстань. «Треба щось вигадати, – подумалось Теодору, – інакше клятий угорець відлупцює мене, як школяра, а потім зітне голову…» Проте нічого кращого, як люто кинутись на ворога, Белей не придумав. Такий несподіваний натиск, утім, виявився дієвим – вельможа різко позадкував і навіть на мить втратив рівновагу. «Я дужчий! – радісно подумав Острожанин. – Ось у чому моя перевага…» Не даючи мадяру прийти до тями, він знову рішуче натиснув на нього, навіть не зважаючи на його болючі і небезпечні ріпости.[19] У такому ритмі бій затягнувся на добру чверть години. Теодор помітив, як сильно мадяр вибився із сил, хоча не дістав навіть подряпини, тоді як він сам спливав кров’ю. Вловивши підходящу мить, Белей вправно вхопив його за правий зап’ясток і рвучко прокрутив над собою. Мадяр застогнав від болю і розпластався на долівці. Його шабля впала поруч, проте Острожанин завбачливо наступив на її лезо. Чоловік не тямився від щастя. Ця перемога була п’янкіша за всі вина світу.
– «Петля»… – з болем у голосі мовив угорець. – Я знаю цю хитрість…
– «Петля», вашмосць, – сказав переможець, – і ви в неї втрапили…
Вершники, що досі мовчки за всім спостерігали, знову подалися вперед, але вельможа кволим жестом укотре їх стримав.
– Моє життя належить йому, – додав він.
– Ні, не мені, вашмосць, – заперечив Острожанин.
– Ви переможець, отже, вам…
– Не мені, – вдруге заперечив Белей.
– А кому ж, чорт забирай? – радше болісно, аніж роздратовано вигукнув переможений, поволі зводячись на ноги.
– Мені, ваша величносте! – почулося за спиною.
Та перш ніж Острожанин устиг озирнутись і, либонь, зрозуміти, що безсилий і переможений перед ним стоїть сам король, гримнув постріл, і куля звалила його з ніг.
– Мені належить ваше життя, Стефане, – промовила графиня Сенявська, опускаючи зброю, – я щойно тримала його в руках… І подарувала його вам назад, ваша величносте. Не забудьте про це!.. Ось покара за кожне слово, яким ви зранили мою гордість і моє серце!..
За мить вона і її охоронці зникли в темряві, мов примари, яким, кажуть, буває млосно перед грозою і вони починають біснуватися.
Король Стефан Баторій нахилився до чоловіка, якому щойно програв у чесному поєдинку, і перевірив його дихання. Острожанин був мертвий… Тоді він повернувся і рушив убік кам’яних сходів, що вели до костелу Антонія. Ступивши кілька кроків, він уздрів перед собою сірувату фігуру дівчини, що ридала, сидячи на сирому камінні.
– Ki vagy te? – запитав він у неї.
Проте Магда також не знала ані слова по-угорському, тому й далі плакала без упину… Вона чекала тут до останнього, зробила все, як просив у листі цей проклятущий Острожанин, який збаламутив її і дав управительці купу грошей, через які та просто випхала її з борделю.
Щоденник моря
Тепер я часто згадую цьогорічне спекотне літо, коли за цілковитою випадковістю потрапив до Криму. Військовий канцелярист у Києві помилково вписав моє ім’я до списку тих, кого відряджали в Алушту готувати тамтешню піхотну роту до візиту цілої плеяди генералів з Петербурга. Подейкували, що Алушту планував відвідати навіть сам імператор…
Завдання моє могло здаватися комусь простим, але той, хто бодай раз із таким стикався, чудово зрозуміє, наскільки важливою була моя місія. Генералам будь-якої армії недостатньо бачити рівний стрій солдат. Вони ще прагнуть чути піднесений марш і рівний барабанний бій. Як можна зрозуміти, я військовий диригент. Улітку 1898 року мені дали всього місяць, аби створити з двадцятьох солдат справжній військовий оркестр. Той, хто мав їхати до Криму із самого початку, зітхнув з полегшенням. А оскільки він був старший по званню, то мені не лишалося нічого, як збиратись у дорогу.
Відтоді вже минуло півроку, але жоден день не пройшов без того, щоб я не пригадав Алушту і ті події, які трапились зі мною біля моря. На додачу, одного дня я отримав поштою маленьку посилку, до якої був доданий короткий лист: «Андрію, це її щоденник. Я не можу більше його читати. Нехай залишається у тебе… Данило».