Асмік обернулась:
— А, зрозуміла, зрозуміла!.. Яка ж я дурна!.. Ходімо скоріше, ходімо!..
Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому він, цей вішап, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, — сказав Армен, підводячись.
— Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди, знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, — скомандував Камо. — Тільки не забудь, найдрібнішої. А ти, Грикоре, піди попроси у бабусі Наргіз віслюка. Мішки з соломою, кирки, ломи навантажите на віслюка і візьміть його з собою — ви з Арменом підете на Чорні скелі. Все, що накаже Армен, виконувати беззаперечно!.. Я, Асмік і дідусь підемо на озеро… Ще одне, — візьміть з собою Артуша, він сміливий хлопець, згодиться.
Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.
— Про найважливіше ми не домовились, — сказав Армен. — Камо, коли нам тебе чекати на озері?
— А як по-твоєму? Коли мені треба бути?
— Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?
— Близько п’яти.
— Ну, якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Виходить, рівно о третій годині тобі треба бути з фотоапаратом в руках на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з вішапа. Зупинишся там же Палець — на спуску затвора. Не прогав, зараз же клацни…
— Страшенно цікаво!.. — згоряючи від цікавості, неспокійно крутилась на місці Асмік. — Ходімо, чого ж ми чекаємо?
Незабаром Камо й Асмік вийшли з села. Тут до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазуху, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодшав.
— Що ж, Камо-джан, ти хочеш повести свого дідуся в пащу вішапа… — пожартував старий мисливець.
— Ні, дідусю, ти з Асмік залишишся на хиткому острові, полюватимеш там, а я піду сам…
— Еге! Самого я тебе не пущу, — заперечив дід.
Камо перебив його:
— Ти ж знаєш — там болото. Асмік саму не можна залишати. Побудеш з нею, щоб качки не напали…
Асмік засміялася.
— Еге ж! — протягнув старий мисливець, — качки можуть помститися мені… А, Чамбар, іди сюди, іди!.. — гукнув дід собаку, який, побачивши свого господаря, весело завищав і замахав хвостом.
Вони йшли польовою стежкою. До їхніх ніг вклонялася великим колоссям пшениця «вірменка».
— Який врожай! — захоплювався дід Асатур, оглядаючи з-під долоні золотисті ниви. — Наш Овсеп може Героя одержати… Власне, головну роль зіграла вода, Камо, знайдена нами… — і через хвилину запитав: — Камо-джан, а чому ви не зробили оце дослідження з вішапом місяць тому?
— Для цього досліду треба на кілька годин припинити потік води. А тоді хто б наважився це зробити — поля вмирали від спраги.
Так, розмовляючи, вони дійшли до берега найкоротшої в світі річки Гіллі.
— Річка ніби поміліла. Що ти скажеш, Камо?
Камо усміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.
— А як же інакше, дідусю? Адже у нас серпень місяць?
— Що ж, як серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не міліла, — обстоював старий.
Камо знову загадково усміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.
— І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? — нетерпляче вимагала вона.
— Що ж мені казати? Чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас. в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?
— Так, дійшов.
— Коли ми зробимо це тепер, так гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.
— Як це, хлопче? — здивувався дід Асатур.
— От ще недотепні люди! Зрозуміло ж. Гас потрапить у водяний потік, що йде з «воріт пекла», звідти в канал, а з каналу на наші поля, в сільський струмок, у ставок…
— Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! — захоплено сказав старий мисливець, нарешті зрозумівши, що відбулося. — Нащо вже розумна людина був небіжчик Каро, та й той не зрозумів би…
— І твій кум Мукел теж, мабуть, не второпав би, — пожартував Камо.
Заливисто засміялась Асмік. Її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура джерелом, з якого мисливець постійно черпав приклади життєвої мудрості.