Гаряче серпневе сонце розпекло очерет, що почав жовкнути. Його гаряче дихання обпалювало, і обличчя Камо почервоніло й палало.
Напруженість становища стомлювала його, але треба було стояти не ворушачись і чекати.
Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів.
Потім раптом вода озера піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»
Озеро здригнулось, захвилювалось…
Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій…
На обличчі Камо заграла переможна усмішка.
«Гаразд, — здавалось говорив він, — більше не здивуєш і не злякаєш — знаємо ми, що ти таке!..»
Вішап виніс з собою з глибини озера і розсіяв по поверхні багато дрібно покришеної соломи. Камо натиснув кнопку фотоапарата, дивився на солому і усміхався.
От звідки йде ця вода! Ось чим пояснити це страшне ревіння!..
Раптом він помітив на воді щось чорне.
«Що це, їжак чи мертва лиска?» подумав хлопець.
Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.
— Та це ж чиясь шапка! — здивовано скрикнув він. — Як вона сюди потрапила?..
Зломивши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг її на берег.
Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки і, вирвавши її з рук Камо, старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.
— Адже це шапка Грикора! — скрикнув Камо. — Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?.. Може, його понесло в глибину скелі?..
Шапка зіпсувала гарний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений повернувся він до човна, на якому колись Грикор вивів слова: «Теплохід кум Мукел», і поплив до острівця, де залишив Асмік і діда.
— Ну, ну, що там було?.. Ревіння ми чули. Це він на тебе ревів?.. — потоком нетерплячих запитань обрушилась на Камо Асмік. — Що ти бачив? Який він?
Асмік хотілось одержати відповідь на всі запитання разом — таке велике було її нетерпіння.
— Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, я його сфотографував, — сказав Камо. — Але, дідусю, все це дурниці. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою надіслали нам з Чорних скель.
— Оце так штука! Виходить, стовп, що піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? — щиро здивувавшись, запитав старий мисливець.
— Так, так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.
— Значить, це не вішап?
— Дідусю, який вішап? Все вже ясно.
— А хто ж кричить?..
— Ревіння зв’язане з водою… Але краще ми про це в Арама Акопяна і Армена запитаємо, вони докладно з’ясують, чим воно викликане.
— Звичайно, вони з’ясують. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? — наївно запитала Асмік.
Старий мисливець замислено погладжував бороду.
Всі його вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалося в голові.
— Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… — з недовір’ям похитав головою старий.
— А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття і не радієш? — запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.
— Знаєш що… я шапку Грикора впіймав у озері. Погано це…
Він дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора.
— Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера. Боюся, чи не сталося чогось з Грикором!
— Грикор упав у підземний потік?.. — злякалася Асмік. — Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? — і дівчина стрімголов кинулась до човна.
Вони гребли що було сил, досадуючи, що їхній шлях перетинали водорості, які заповнювали протоки.
Ось, нарешті, і найкоротша в світі річка і будиночок рибалок на березі.
Камо і Асмік вистрибнули з човна і побігли в село.
На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. На їхніх обличчях був сум.
— А де Грикор? — з тривогою в голосі запитав Камо.
— А хіба він не виплив в Гіллі? — питанням на питання відповів Сето. — Це що, його шапка?..
Очі Асмік наповнились слізьми.
— Ну, годі!.. Не змушуй дівчину плакати, — звернувся в бік снопів Армен.
З-за снопів, що стояли в полі, показався чуб Грикора.
Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї.
— Ти живий, Грикоре, живий? — допитувалась вона, оглядаючи товариша з усіх боків.