— Не плач, моя рідненька, Грикор не з тих, що вмирають даремно, — сказав він, ніжно погладжуючи голову Асмік. — Дурний я, чи що, щоб покинути цей прекрасний світ, землею вкритися чорною?..
Утираючи сльози, напівсердячись, напівеміючись, Асмік смикала його за волосся.
— Боляче! — верещав Грикор, але щасливо посміхався. — Дякую тобі, господи! — жартував він, звівши до неба очі, як дід Асатур. — Виходить, і за мною є кому плакати… Ну, що, Камо, випливла солома в озері?.. Адже ми чули, як цей чортяка репетував…
— Ревіння ми почули рівно через сімнадцять хвилин після того, як пустили воду, — сказав Армен. — В цей час ми вже підходили до села.
— Твоя мати, певно, галас зчинила знову, як почула ревіння вішапа? — сміючись, запитав Камо у Сето.
— Ну, звичайно, зчинила, — відповів за нього Грикор, — зараз же полізла на дах і давай руками махати, бити себе по колінах і на допомогу кликати…
— А ви?
— Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, — сказав Артуш.
— Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як на твою думку, що це викликало ревіння? — звернувся Камо до Армена. — Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, — показав він на діда Асатура, — йде від цього шановного старика, а друге, — повернувся він до Асмік, — від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку, зводяться до того: «Чому вода, Що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? «Чому вода, що тече з джерел, не робить «бо-олт… болт… бо-олт?»
Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Запитання діда Асатура: «Чому вода, що б’є вгору, повинна ревти, як вішап?» цікавило всіх не менше, ніж старого мисливця.
— Вода, яку ви бачили, — почав Армен серйозним, переконливим тоном, — не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому і піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт!»
— Ох, хлоп’ята, до чого ж це просто! — скрикнула Асмік. — Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.
— Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? — звернувся до старого мисливця Камо.
— Що ж мені казати? Ви завжди маєте рацію… Мої заперечення і копійки не варті, — зніяковіло відповів старий. — Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…
— Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, — сказав Камо. — Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена, підніміть руки!
Руки підняли всі, навіть старий мисливець.
— Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані. — оголосив Камо, і всі рушили далі.
— Вишап ревів сьогодні востаннє, - сказав Армен дорогою.
І справді, від цього дня вішап більше не ревів…
Епілог
Погожа була сонячна осінь.
Юні герої востаннє кинули погляд на рідні місця. Вони їхали в Москву. Їх запросили окремим листом до себе в гості. Центральна станція юних натуралістів.
На березі Севану, біля підніжжя Чорних скель, амфітеатром лежить багате на врожай село Лчаван. Сьогодні його не впізнати. У смарагдовій зелені мічурінських садів і гаїв біліють тут і там новенькі будиночки. Бурхливим потоком виривається з колишніх «воріт пекла» звільнена ними вода, приємно вражаючи слух жителів цього гірського, колись безводного, краю своєю дзвінкою піснею. Вода тепер дає лчаванцям світло — увечері на вулицях і в колгоспних будиночках яскраво світять електричні лампочки, і вода тепер дає лчаванцям енергію — потужні водоспади приводять в рух млин, молотарки, майстерні, які сповнюють повітря могутнім, радісним гулом. У серцях жителів Лчавана не лишилося і сліду од віковічного жаху перед незнаними силами природи, що протягом багатьох років лякали їхніх предків…
Машина мчить їх далі. Ось уже зникає за крутими поворотами чудесний водоспад. Уже не чути, але ще видно, як в чорної пащі «воріт пекла», збиваючи срібну піну, виривається і падає у міжзір’я бурхливий потік. Він розбивається об каміння алмазними зернами, що в погожий день виблискують всіма кольорами райдуги. Казкова веселка немовби поясом оперізує стрункий стан Чорних скель.