— Місіс Олівер пощастило з обслугою, — відзначила Емілі Брент. — У всякому разі, ця місіс Роджерс — добра Куховарка.
Віра подумала: «Кумедно, як оці літні люди завжди плутають прізвища». А вголос:
— Я з вами згодна — місіс Оуен справді пощастило.
Емілі Брент, що вже витягнула із сумочки незакінчене вишивання, з яким ніколи не розлучалася, просиливши нитку в голку, нараз завмерла.
— Оуен? Ви сказали «Оуен»? — різко спитала.
— Так.
— За своє життя я ніколи не зустрічала людини на прізвище Оуен, — сухо сказала Емілі Брент.
Віра вражено скинула брови:
— Так це ж…
Вона не встигла докінчити фразу. Прочинилися двері, й до них приєдналися чоловіки. Слідом за ними прямував Роджерс, несучи піднос із кавою.
Суддя, ввійшовши до кімнати, сів поруч Емілі Брент. Армстронг присів біля Віри. Тоні Марстон почвалав до відчиненого вікна. Блор зі щирим подивом вивчав мідну статуетку — мабуть, розмірковуючи, чи можна вважати, що ці вайлуваті риси належать жіночій статі. Генерал Макартур, прихилившися спиною до каміна, злегка погладжував свої сиві вуса. Обід був смачний, нічого не скажеш; настрій генерала явно йшов на піднесення. Ломбард гортав сторінки гумористичного журналу «Панч», що разом з іншими газетами й журналами лежав на столику біля стіни.
Роджерс обійшов усіх із кофейним підносом. Кава була добряча — справжня чорна кава і, як годиться, гаряча. Стрілки годинника показували двадцять хвилин на десяту. Настала тиша — відчуття комфорту, пересиченості спонукало всіх до вмиротвореного мовчання. І раптом цю тишу порушив голос. Він увірвався в кімнату зненацька, без попередження — нелюдський, пронизливий, жахливий:
— Леді й джентльмени! Прошу уваги!
Всі були приголомшені. Вони очманіло дивилися одне на одного, на стіни, навкруги. Хто б це міг бути?
Між тим голос продовжував — різкий, чіткий голос:
— Ви обвинувачуєтеся:
Едвард Джордж Армстронг у тому, що чотирнадцятого дня березня місяця 1925 року ви заподіяли смерть Луїзі Мері Кліз.
Емілі Кароліна Брент — у тому, що п'ятого дня листопада місяця 1931 року з вашої вини настала смерть Беатрис Тейлор.
Уїльям Генрі Блор — у тому, що ви спричинили смерть Джеймса Стівена Ландора, яка настала десятого жовтня 1928 року.
Віра Елізабет Клейторн — у тому, що одинадцятого серпня 1935 року ви вбили Сіріла Огільві Хемілтона.
Філіп Ломбард — у тому, що в лютому 1932 року ви обрекли на смерть двадцять одного чоловіка зі східно-африканського племені.
Джон Гордон Макартур — у тому, що четвертого січня 1917 року зловмисно послали на неминучу загибель коханця вашої дружини Артура Річмонда.
Ентоні Джеймс Марстон — у тому, що чотирнадцятого дня листопада місяця минулого року з вашої вини загинули Джон та Люсі Комбес.
Томас Роджерс і Етель Роджерс — у тому, що шостого дня травня місяця 1929 року ви вбили Дженніфер Брейді.
Лоуренс Джон Уоргрейв — у тому, що ви винні в смерті Едварда Сетона, яка сталася десятого червня 1930 року
Обвинувачені, чи маєте ви що сказати у свій захист?
Голос змовк. На якусь мить настала могильна тиша, а затим розлягся приголомшливий грюкіт: Роджерс упустив тацю. Тієї ж миті в коридорі хтось зойкнув, і почувся глухий звук падаючого тіла.
Ломбард кинувся до дверей і навстіж розчинив їх: по той бік дверей безформною купою лежала знепритомніла місіс Роджерс.
— Марстон! — владно покликав Ломбард.
Ентоні кинувся йому на допомогу. Вдвох вони підняли жінку й занесли до вітальні. Хутко втрутився доктор Армстронг. Він допоміг умостити непритомну жінку на канапу й схилився над нею.
— Нічого серйозного, — невдовзі сповістив. — Вона зомліла. От і все. За хвилину опритомніє.
— Принесіть бренді, — наказав Роджерсові Ломбард.
— Слухаю, сер, — промурмотів Роджерс і миттю вислизнув з кімнати.
Віра вигукнула в нестямі:
— Хто, хто це там говорив? Де ховається ця людина? Цей голос… він схожий… схожий…
Генерал Макартур, бризкаючи слиною, заволав:
— Що тут коїться? Чий це брутальний жарт?
Плечі в нього опустилися, руки тремтіли. Він одразу постарішав на десяток років.
Блор витирав обличчя носовичком.
Лише суддя Уоргрейв і міс Брент зовні були порівняно спокійні. Емілі Брент сиділа, як завше, струнко, високо піднісши голову. Тільки неприємного кольору плями на щоках виказували її хвилювання. Суддя прибрав свою звичну позу: голова трохи втиснена в плечі, одна рука замислено пошкрябувала вухо. І тільки очі, живі й проникливі, весь час пильнували, блискавкою нишпорячи по кімнаті, виказуючи напружену роботу розуму.