— Так, Я вважаю, все гаразд.
— Якщо вам щось потрібне буде, міс, ось дзвоник.
Місіс Роджерс розмовляла одноманітним безбарвним голосом. Віра з цікавістю подивилася на неї. Не жива істота, а якийсь блідий безплотний дух жінки! У темній сукні, із зачесаним назад волоссям, вона мала цілком пристойний вигляд. Тільки неспокійні сірі очі були якісь дивні — їх погляд весь час перебігав з місця на місце.
«Вона виглядає так, наче боїться своєї тіні. Саме так — боїться! Вона має вигляд жінки, що постійно перебуває під страхом смерті… — подумала Віра, і в неї на спині проступили сироти. — Що ж лякає її, цю жінку?» Та вголос Віра сказала люб'язним тоном:
— Я — нова секретарка місіс Оуен. Певно, це вам відомо?
— Ні, міс, — відповіла місіс Роджерс, — мені нічого не відомо. Я одержала тільки список гостей із зазначенням, які кому призначені кімнати.
— І місіс Оуен навіть не згадувала про мене? — здивувалася Віра.
У місіс Роджерс затріпотіли вії.
— Я не бачила місіс Оуен — ще не бачила. Ми прибули сюди тільки два дні тому.
«Якісь дивні люди ці Оуени», — подумала Віра. А вголос промовила:
— І великий тут штат обслуги?
— Лише я та Роджерс, міс.
Віра насупилася. Вісім гостей. Десять чоловік з господарями, а обслуга для них — тільки одне подружжя… Місіс Роджерс, мовби прочитавши її думки, сказала:
— Я досвідчена куховарка, а Роджерс у домашніх справах — на всі руки майстер. Звичайно, ми не знали, що має зібратися така велика компанія…
— Але ж ви впораєтеся?
— Так, міс, ми впораємося. Коли ж такий гурт гостей збиратиметься часто, місіс Оуен, напевно, згодить ще когось нам на допомогу.
— І я так вважаю, — мовила Віра.
Місіс Роджерс повернулася, щоб піти. Її ноги безшумно ковзали по паркету. Вона випливла з кімнати, наче тінь.
Віра сіла на стілець біля вікна. Занепокоєння не минало. Буквально в усьому тут відчувалось щось незвичне. Відсутність господарів. Бліда, схожа на привид місіс Роджерс. І гості! Так, гості теж були якісь дивні. Незрозуміло, за якою ознакою добирали цю чудну компанію. «Краще було б заздалегідь познайомитися з Оуенами… Воліла б я знати, що вони собою являють…» — міркувала Віра, занепокоєно походжаючи по кімнаті.
То була чудова спальня, в ультрасучасному стилі. Кремові килимці на блискучому паркеті, блідаво пофарбовані, непевного кольору стіни, високе дзеркало, що освітлювалося двома бра. На камінній полиці ніяких прикрас, крім величезної шматуряки білого мармуру, що зображувала ведмедя, — зразок сучасної скульптури, в яку вставлено годинник. А над годинником у блискучій хромованій рамці висів великий, квадратної форми аркуш пергаменту з якимись віршами.
Віра зупинилась перед каміном, прочитала ці вірші. То була давня дитяча лічилка, яку вона пам'ятала ще з дитинства:
Віра посміхнулась. Аякже! Адже це Індіанський острів! Вона знову підійшла до вікна й присіла, милуючись морем. Яке воно безкрає! З жодного боку звідси не побачиш суші — самий тільки велетенський блакитний простір водної гладі, покритої легкими брижами, що яскріються в променях призахідного сонця.
Море… Сьогодні зовсім мирне, а інколи таке жорстоке… Море, що принаджує тебе, затягує в безодню. Потонув… Знайдений на дні… Потонув у морі… Потонув — потонув —~ потонув… Ні, вона не згадуватиме… Вона не бажає думати про це! Все це давно минуло.
Доктор Армстронг прибув на Індіанський острів якраз тоді, коли сонце вже занурювалося в море. Дорогою він спробував був побазікати з човнярем — місцевим жителем. Йому кортіло хоч трохи дізнатися про цих людей, що володіли Індіанським островом. Та цей Нарракотт чи то сам був напрочуд мало обізнаний, чи, може, не схильний до розмов на цю тему. Тому докторові Армстронгу довелося замість того правити теревені відносно погоди і рибальства.