— Звідки? Немає, звичайно… Нам же так просто не дають.
— Чешіть у відділення й беріть… Одна нога тут, друга там…
Як тільки Сорокіна — без галстука, розкошлатого по-клоунськи, попелясто-блідого (це було помітно навіть при тьмяному світлі вуличного ліхтаря) — троє здорованів упхнули в машину, Костенко клубком скотився по сходах, задихаючись кинувся на площу, стрибнув у машину й прохрипів:
— До трьох вокзалів, по осьовій, з фарами!
Вискочив з машини біля Ярославського, повторив:
— Через дві години їдьте до Строїлова, зрозуміли?! Не раніше! Якщо Строїлов не відчинить, кричіть у двері, що я в Кратові, пасу!
…У Кратові сіяв дрібний осінній дощик; пахло сосною; вітер — незримою долонею — ніжно гладив крони величезних дерев, і вони, немов волосся піддатливо-ласкавої жінки, шерхотливо колихалися з боку на бік.
Костенко йшов до дачі Шинкіна не кваплячись, раз по раз спльовуючи під ноги: в роті пересохло, язик був мідний, і рот без упину наповнювався пінистою, гіркою слиною, противно.
У багатьох дачах ще горіло світло; жалісливо, як проминула молодість, світилися низькі абажури, тепер таких немає; місяць був тьмяний, бо на нього весь час наганяло хмари, які сріблилися, щоб знову стати непроглядно-чорними, коли їх зносило в засинаюче небо.
Машина, на якій вивезли Сорокіна, стояла біля воріт; потім — одна за одною — під’їхало ще три; проходжувалися високі люди в шкірянках; давайте, хлопці, кінчайте ваш розбір з катом, часу у вас обмаль, глядіть не запізніться, я дав вам сто двадцять хвилин, але й за це ви маєте сказати мені спасибі…
Костенко сів на землю, відкинувся на стовп і заплющив очі; у скронях стукало, раз по раз починалися приступи гіркої нудоти; він сидів напружившись, вчепившись пальцями в мокру траву, й з нетерпінням ждав, коли ж на дачі Шинкіна пролунає постріл.