— Коли можна, віч-на-віч, — сміливо мовив Павло.
Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.
— Гаразд, ходімо…
Павло попростував за ним.
“Як дивно складаються обставини, — думав він. — Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”
Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…
Хазяїн “Золотого якоря.” — шпигун!
Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій — танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.
— Отже?.. — обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.
Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!
Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав напевне, що Ральф вергатиме громи, йому що! Сидить собі спокійно в Анкарі і наказує: зроби те, виконай інше… Що коли не росіяни потопили караван, а на одному з них вибухнула бомба чи сталась аварія, вчинена комуністами? Йому здалося, що відвідувач вимовляє якесь прізвище, і думки його враз повернулися до юнака.
— Як? — спитав він збентежено.
Чортзна-що верзе цей навіжений пустомеля. Ресторатор не міг збагнути, навіщо юнак розповідає йому цю нескінченну і незрозумілу історію. Та, глянувши на його руки, збагнув, що перед ним робітник.
— Ти працюєш в порту? — спитав бадьоро.
— Так, — відповів Павло. І додав здивовано: — Його звали Мунтяну Грігоре… То мій брат.
В очах хазяїна ресторану блиснули вогники. Он воно що! Встав і висунув останню шухляду в столі.
— Мунтяну Грігоре? Не пам’ятаю… В якому, кажеш, році?
— У тридцять четвертому, — шепнув Павло.
Януліс вийняв з шухляди велику, чорну книгу, на обкладинці якої було позначено 1934, і почав її перегортати. Що йому відповісти? Намагався виграти час… Відкрив сторінку на літеру М.
— Мунтяну Грігоре?.. Є! — мовив Януліс, перебігши очима стовпчики прізвищ. — Зостався винен мені за чвертку горілки…
Павло пильно глянув на нього:
— З того вечора, як брат зайшов у “Якір”, його вже ніхто не бачив.
— Правда? А ти маєш рацію… Тепер я пригадую його, — сказав Януліс. — Здається, і не бачив після того. Та минуло стільки часу… Хто може пам’ятати?
Павло стиснув кулаки:
— Отже, ви не хочете нічого сказати?
— Чому ні? Мунтяну Грігоре, так-так… Треба подумати… Зайди ще коли-небудь, юначе. Постараюсь дещо згадати…
“Крутить, як і Чунту, — подумав Павло. — Забиває баки, не хоче говорити…”
— Може, вип’єш чого-небудь? — спитав Януліс, ховаючи в шухляду чорну книгу.
— Щоб і мене записати туди?
Хазяїн “Золотого якоря” глянув юнакові в очі і засміявся.
— Я тепер не даю в борг. Мої книги кінчаються 1935 роком, коли я закрив “Якір”. А твій брат був порядним хлопцем… Пом’янем його душу!
Нічого далі робити. Ні Чунту, ні Януліс не хочуть сказати, що трапилося в корчмі біля порту десять років тому.
— Спасибі, — відповів Павло і підвівся.
— Зайди до мене ще коли-небудь. Я охоче розповім, коли щось пригадаю…
Януліс провів Павла аж до скляних дверей, поплескав його по плечу. Швейцар шанобливо підняв руку до козирка. Як тільки хлопець пішов, хазяїн ступив до столика, де бенкетували офіцери-моряки.
— Випий з нами! — запросив його молоденький лейтенант.
— З радістю! За хоробрих королівських моряків!
Сміючись і розмовляючи навперебій, посадили його за стіл. Напевне, гості вже добре напилися, бо під столом валялося багато порожніх пляшок. Лисий офіцер, втупившись очима в наповнений до половини келих, стиха наспівував:
— Тон-ток-тон-тай-тон-тон…
— Не згадуй про Дон у домі повішеного! — буркнув лейтенант.