Добре, що хоч у Горе дещо знайшов. Тут уже нічого не скажеш, факт залишається фактом. Хоча б дали за це добрі гроші.
Чунту приспішив до старого боярського дому, де містилася Секретна служба. Аргір відчинив йому і привітався.
— Не дуже ти вчащаєш до нас, дядьку Чунту…
— Краще раз, та гаразд, — відповів шинкар. — Пан інспектор є?
— Джурка? Зажди, я гляну… Здається, у нього хтось сидить.
Аргір постукав у двері і зайшов до інспектора.
— Він уже сам? — запитав Чунту, коли Аргір вийшов з кабінету.
— Посидь трошки. Зараз звільниться…
Обидва як давні знайомі, знічев’я почали згадувати того чи іншого агента, скаржились на здоров’я, розповідали про свої турботи з часу останньої зустрічі. Стишивши голос, Аргір пожалівся на Клонару.
— А Рекс? — спитав Чунту.
— Навіть Рекс уже не догодить йому! — проказав Аргір, похитуючи рудуватою головою.
В цю мить почувся дзвінок. Аргір глянув на щит, де засвічувалась лампочка, показуючи, звідки дзвонять, і сказав Чунту:
— Ходімо. Викликає Джурка…
Чунту увійшов.
— Бажаю вам жити тисячу років, — мовив шинкар до інспектора.
— Що нового, Чунту?
— Крутимось і ми, як можемо, — відповів шинкар з гордістю, що аж ніяк не імпонувала його скромним словам.
Щоб не показатися надто цікавим, Джурка байдуже вимовив:
— Говори!
Чунту засунув руку в кишеню і, вийнявши коробку сірників, поклав на стіл.
— Що, знову? — не втримався Джурка.
— Будь ласка, загляньте в неї.
Інспектор мовчки відкрив коробку і побачив папірець, який навів корчмаря на слід Горе. Розгорнув його і прочитав три слова:
“Мир! Хліб! Воля!”
— Так, — буркнув він. Зіжмакав аркушик і знову поклав у коробку. — А ще?
Його зовсім не зацікавила корчмарева знахідка. Такі коробочки з папірцями агенти знаходили дуже часто, тільки не можна було встановити, хто їх розкидає. Джурка мав певне уявлення, як можуть поширювати ці зловісні цидулки. Коробочку хтось випускає під штанину з дірявої кишені. Вона нечутно падає на черевик, а тоді й на тротуар. Перехожий зачепить її ногою, сірники затарахкотять, тоді їх і підіймають, як це, напевне, зробив і Чунту.
— А щось важливіше є? — запитав інспектор, сердячись, що багато інформаторів тільки й приносять ці коробки з сірниками.
— Авжеж є! — І Чунту шанобливо поклав перед інспектором книжечку, яку він знайшов на квартирі Горе.
“В пазурах піратів”, — угледів Джурка на обкладинці. Відкрив книжку і прочитав те, що так обрадувало Чунту: “Ленін. Крок вперед, два кроки назад”.
— Умгу. Я слухаю, — мовив інспектор, кладучи коробку з сірниками на одноокого пірата, намальованого на палітурці. Чунту розповів йому, як знайшов у шинку цю коробочку, як зробив обшук у того, на кого впала підозра, і виявив там цю книжку.
— Тобі пощастило, — неначе з жалем мовив Джурка. А сам думав про щастя Чунту та свою невдачу, бувши певним, що резидент перехопить у нього й цього комуніста, щоб звести його віч-на-віч з Сабеу, допитає, а потім буде чванитися та вихвалятися тим, що насправді зробили його підлеглі.
— Так… — зітхнув інспектор. — Хто ж він?
— Один перукар, — сказав Чунту. — Звати його Горе…
Джурка так швидко підняв голову, що Чунту замовчав, дуже здивований.
— Кульгавий? — спитав інспектор.
— Так, він кульгає… Може, знаєте? — жалібно проказав шинкар. Його надії вже потонули в безлічі думок.
“Ось тобі й маєш! Пропала винагорода!” — шептав йому якийсь голос.
Джурка потарабанив пальцями по столу і сказав:
— Ану, глянь сюди!
Засмучений, Чунту відчинив двері до кімнатки, сполученої з чорним ходом, яким виходили від Джурки ті, що не хотіли зустрічатися в парадних дверях з іншими інформаторами. І приглушено скрикнув — він побачив Горе.
— Вже арештували? — запитав Чунту, розгублено дивлячись то на гостре інспекторове лице, то на перукаря.
— Та це ж наша людина, дурню! — вилаявся Джурка. — Ідіть обидва сюди!
Щоб зрозуміти, чому Горе опинився в кабінеті Джурки, щоб збагнути останні інспекторові слова, треба знову повернутися до минулого, бо людське життя — це ланцюг певних випадків, і зрозуміти одні події можна тільки тоді, коли знаєш інші, попередні.