Павло збагнув, що йому не варто заперечувати чи виправдуватись. Зрештою, хай старий думає собі, що хоче. Не треба ламати голову та вигадувати якусь історію. А дядько Янку, живучи сам, як палець, зрадів, що знайшовся слухач, і не чекав відповіді на свої запитання. Запитував і сам відповідав, а Павло мусив тільки сидіти. Коли б він почав щось говорити, дядько Янку все одно спинив би його і теревенив би про своє. Отже, хлопець дав йому змогу висловитись. І старий невгавав, розповідаючи водночас про події з часів Балканської війни, про свою участь у боях під Марашештами, про аварії та різні любовні пригоди, аж поки не погасив лампу.
Вранці Павло став прощатися.
— Що, вже тікаєш? — засмутився дядько Янку. — А я тільки збирався тобі розповісти…
— Може, я ще повернуся, — мовив хлопець. А старий взявся підкручувати вуса, по-змовницьки посміхаючись.
— Ще не знаєш, як тебе зустріне Джета? Правда ж? Ось послухай! Якось, зупинившись у Брашові, я вирішив провідати одну молодичку… Потім розкажу, як ми з нею познайомились. І що б ти подумав…
— Закінчення в наступному номері, — перебив його Павло. — Мені ж треба йти… — І, крутнувшись на місці, поспішно вийшов на вулицю. А дядько Янку, зітхаючи, знову заходився поратися на грядках цибулі та часнику, що в ці лихі часи витиснули квіти.
Юнак ішов спершу пішки, тоді сів на один трамвай, далі — на другий. І, нарешті, опинився на площі Верга. Через якийсь час побачив Санду і ще одну невеличку на зріст дівчину в окулярах.
— Оце, Соню, Тодер, — сказала Санда. І звернулась до Павла: — Вона поведе тебе, куди потрібно.
Потиснули одне одному руки, і Санда, залишивши їх двох, пішла собі. Вона не повернеться ні через день, ні через місяць. Зникає з життя Павла, можливо, назавжди.
— Сандо! — гукнув їй услід хлопець.
— Що?
Павло ще раз глянув на її лице, обрамлене коротко підстриженим волоссям.
— Нічого… Бажаю щастя!
— А тобі успіху!..
Посміхнулась, помахала рукою і швидко пішла далі.
— Давай візьмемо таксі, — запропонувала Соня.
Павло глянув з подивом на її серйозне личко:
— Навіщо?
— Нам доведеться проїхати чималу відстань. Бери мене під руку!
Слова ці зовсім не імпонували її школярському вигляду. Та Павло послухався. І дівчина докінчила так само серйозно:
— Розумієш? Нам треба вдавати закоханих. Менше звертатимуть на нас увагу.
— Добре, моя кохана, — посміхнувся юнак і жартома стиснув її руку.
Та сміх завмер у нього на устах. Соня, зарум’янившись, повернула до нього голову і докірливо мовила*
— Прошу тебе… Ми закохані про людське око.
— Вибач, — сказав він. — Я нічого лихого не подумав.
А в голові у нього промайнуло:
“Ти диви! Чого вона така сердита?”
Та бідолашна Соня не розсердилась. Вона просто розгубилася, побачивши вродливого юнака з чубчиком, що спускався на лоб, і тепер намагалася взяти себе в руки. Знала, що хоч була йому ровесницею і вже восени мала посилати до школи сина, проте здавалась дівчинкою. І затиснула губи, намагаючись набрати поважного й серйозного вигляду.
— Ти бував раніше в Бухаресті? — спитала.
— Один раз, перед війною.
— Розпитуй мене, які фільми та вистави йдуть у театрах… Ти мусиш справити враження жителя Бухареста.
— Які зараз йдуть спектаклі? — спитав Павло, посміхаючись.
Його на мить розчулив учнівський вигляд дівчини, що намагалася вдати з себе не ту, ким була насправді. Мабуть, зовсім недавно перестала гратися в ляльки?
— Це ж не тут, — пояснила Соня. — Зараз не треба… Будеш розпитувати мене в машині. Нам не можна мовчати при водієві…
Павло зрозумів: її хтось навчив, як треба поводитись. Напевне, в підпіллі вона недавно. Та раз її взяли на це, значить, надійна особа.
— Он там машина! — показала дівчина. Павло свиснув і голосно гукнув:
— Таксі, таксі!
— До “Морського орла”! — сказала Соня.
Зразу ж відкрила ридикюль і вийняла пудреницю. Зробила вигляд, що пудриться, а тим часом спрямувала дзеркальце на заднє віконце, щоб побачити, чи не стежать за ними.
— Що сьогодні йде в “Аро”? — спитав Павло.
Глянула на хлопця вдячним поглядом і охоче почала переповідати італійський фільм, герой якого мимоволі став піратом. Павло слухав її неуважно, час від часу додавав:
— Ти диви!.. Оце так…
І озирав через скло вулиці міста. Авто зупинилося. Соня розрахувалася і повела Павла в магазин. Піднялись на останній поверх, походили перед вітринами та прилавками, поволі зійшли вниз. На площі святого Георге сіли в машину. Соня назвала якусь околицю і, вийнявши пудреницю та дзеркальце, знову уважно озирнула заднє віконце. Павлові хотілося засміятись. Звісно, треба остерігатися шпигів. Та Соня робила це все, як старанна школярка, що виконує вказівку вчителя.