— Що зараз іде в “Капіталі”? — знову спитав юнак, і дівчина на цей раз вже почала переповідати німецький фільм.
Вони встали з машини біля якоїсь фабрики. Трохи йшли пустирем, а тоді почався квартал. Будиночки такі ж маленькі й похилі, як і в Новому Бухаресті, де жив дядько Янку. Звернули на немощену вуличку і незабаром зупинилися коло шевської майстерні з вивіскою: “Модельне взуття. В.Бусуйочяну”. На білій стіні намальовано синій полуботинок, а під ним — великі друковані літери “Ремонт взуття”.
— От і прийшли, — мовила Соня.
Піднялися сходами, і дівчина відчинила двері, вдаривши ними по дзеленчливому дзвінку.
Майстерня була невеличка. Коло столу, заставленого інструментом та коробочками з цвяхами і шпильками, схилився літній чоловік і щось шив. Пахло ременем, клеєм та гасом.
— Здрастуйте, — привітався Павло.
Швець глянув йому в очі, ледь посміхнувся:
— Здрастуйте!
У другій кімнаті, такій же маленькій, від круглого стола піднявся білявий чоловік, трохи нижчий за Павла, але кремезніший і ширший у плечах. Між бровами пролягла зморшка. Підборіддя сильне, квадратне.
— Вітаю тебе, Тодере, — промовив він, подаючи юнакові велику, шорстку руку.
— Здрастуй…
— Мене звати Раду.
Павло посміхнувся і щиро привітався з ним.
Повернув голову, а Соні вже нема.
— Сідай. Що нового в Констанці?
Мунтяну сів і почав розповідати. Раду слухав, не відводячи од нього зеленавих очей. Павло зрозумів, що той вивіряє, чого він вартий.
— Недавно арештували одного з наших, — проказав юнак і спохмурнів.
Раду стиснув зуби, і м’язи його щелепів набубнявіли, наче горішки.
— Вони розплатяться за все, — мовив тихо і владно. — За кожного з наших… Знаєш, чого тебе сюди прислали? — скинув на юнака зеленаві очі.
— Ні, — відповів хлопець. — Дізнаюся, коли скажеш…
Всю дорогу думав про цю розмову і, коли зустрівся з Раду, якось зніяковів, наче учень на екзамені. Розумів, що перед ним відповідальний працівник. Якимсь твердим спокоєм, впевненістю віяло од його могутнього тіла, од високого чола з глибокою зморшкою. Та тільки потиснув його сильну руку, почув владні слова, боязнь відразу й зникла.
— Партія дає тобі серйозне доручення, ми вибрали саме тебе, — сказав Раду. — Нелегке воно, тобі треба добре подумати.
Його зеленаві очі наче зазирали Павлові в душу.
— Партія мене послала, і я виїхав без зайвих розпитів, — відказав Павло спокійно, таким же тихим голосом, як і Раду. — Знаю давно, що це небезпечно… Яке ж моє доручення?
В душі Раду наче щось обірвалося. Він торохнув кулаком по столу. В очах його загорівся зелений вогник.
— Ось такі всі наші люди, Тодере! — вигукнув приглушено, взявши у важку долоню Павлову руку.
— Так, — підтвердив Мунтяну.
Схвильовані слова Раду вібрували в повітрі.
— Послухай! Ти стежив за радянськими зведеннями, та й гітлерові повідомлення чимало говорять людям, які вміють читати поміж рядками. Була Москва. Прогримів Сталінград. Потім почався Курськ і великий контрнаступ Радянської Армії. Під Москвою стало видно, що Гітлеру нічого сподіватися на якусь п’яту колону. Бліцкріг — це вигадка. Під Сталінградом стався злам, і гітлерівським ордам завдали смертельного удару. Біля Курська впала під ноги свастика. Тепер герої Сталінграда топтатимуть її навіть в барлозі звіра, у Берліні. Вся радянська країна, заліковуючи криваві рани, напружує сили. І наш обов’язок — всіляко їй допомагати. Більше, ніж було досі! Поразка фашизму — це визволення для нашої вітчизни. Через те й гуртуються навколо нас усі чесні люди. Ми повсякчас відчуваємо підтримку і любов тих, хто починає розуміти, що тільки ми — справжні патріоти…
Раду раптом замовк. Павло спокійно сказав:
— Правда. Ми в Констанці трохи допомагаємо…
— Знаємо, що в Констанці і в інших містах є опір. Але тепер треба посилити діяльність в усій країні, щоб удар ішов за ударом. Центральний Комітет вирішив посилити саботування гітлерівського фронту, і в цьому Констанца, морська база і важливий стратегічний пункт, має відіграти чималу роль. На тебе, Тодере, покладена пряма відповідальність за організацію акцій саботажу в Констанці.