— Правда! — аж підскочив Павло, радіючи, що починається велика боротьба.
— Демонстративно. Розумієш?.. Утечісти розкидають листівки. В день їхньої річниці. Це буде як сигнал!
— Який об’єкт ви маєте на увазі?
— Німецькі бараки…
— Склади з спорядженням?..
— Так.
— Чудово.
Хотілося ходити й рухатися, але в кухні могли почути кроки.
Через те махали руками й ногами, щоб хоч як-небудь дати вихід своїй невтримній енергії. Павло знав, де ці склади, не раз проходив біля них. Бараки стояли на широкому майдані, з трьох боків якого тяглися вулиці. В них зберігалося спорядження для німецького військово-морського флоту.
— Там дротяна огорожа.
— А я візьму з собою ножиці, — мовив Йоргу. І, збагнувши, що сказав зайве, глянув Павлові в очі.
Мунтяну здригнувся.
— Ти? — спитав він хрипло.
— Не будь дитиною, — заговорив Йоргу. — Знаєш добре, що тебе розшукують, йдеться не про нас з тобою, а про партію!
Павло зрозумів, що його друг має рацію. Але думка, що не він використає вибухівку, приголомшила його, і хлопець закусив губу. Згадав Раду, дні, проведені в кімнатці шевця, облаву, бомбування, перевірку на вокзалі…
— Можливо, було б краще, коли б хтось інший взявся за склади, — говорив Йоргу. — Кожен з нас — учасник боротьби. Ми не юрба індивідуалістів, а організована партія. Отже, цілком доречно ділити небезпеку й риск…
— Візьми собі двох помічників, — порадив Павло. — Хай постоять на варті…
Тепер перше почуття жалю уже минуло, і він думав тільки про операцію.
— Призначено на дев’яту годину вечора, — мовив Йоргу під кінець розмови.
Павло ліг. Знав, що йому нема чого робити, і спокійно заснув. Так він спав би й на другий день після підпалу німецьких складів. Може, тоді заснув би ще швидше. Звичайне стало вже незвичайним.
На світанку Алдя тихенько постукав у двері.
— Два роки війни, — мовив учитель, навіть забувши привітатись. — Ось послухай.
З вулиці почулася пісня. Проходили призовники.
— Ганьба! — простогнав Алця. — Підлість! Кажуть, так дресирували націстів, поки вони не стали професіональними вбивцями… Сьогодні в ліцеї я маю зробити доповідь про “священну війну”. Що ж мені говорити? — хвилювався він. — Про грабежі! У Сандулеску повен дім килимів та срібла… Ти чув, вони вивезли з Одеси навіть трамвайні вагони та рейки! Кажуть, восени у нас пустять трамвай…
— Говоріть, як вам підкаже совість, — порадив йому Павло.
Учитель враз замовк, втяг голову в плечі.
— Авжеж, — погодився він. — Я так і зроблю…
Алдя був стурбований, лице його то червоніло, то ставало бліде, як стіна.
У Павла день минав повільно. Він одкрив портфель, оглянув два пакунки, загорнуті в папір і перев’язані мотузочками, а також пляшечки й корок. Все було на місці. Згадав, як вирішив з своєю промовою Алдя. “Хто-зна, іншим разом…”
Опівдні хазяїн приніс йому обід. Він здавався школярем, який у чомусь провинився. Усе посміхався, радий і зніяковілий
— Говорив, — похвалився вчитель Павлові, — лише про справедливість і гуманність. — Слова його звучали щиро і водночас абстрактно. — Сандулеску потиснув мені руку. “Ви справжній румунський патріот, — сказав він, — наші солдати дійсно справедливі, чесні й гуманні”. А викладач історії Оанчя зрозумів мене. “Добре. — шепнув він. — Хай бачать, що в нас є своя думка!”
Вчитель запитливо глянув на Павла.
— Зрештою, — відповів хлопець, перехопивши його радісний погляд, — кожен вас зрозумів, як хотів…
— Але я не скомпрометував себе, — поспішно мовив Алдя. — Сказав те, що думав. Жодного слова про Гітлера, хрестові походи та інші дурниці! Насправді, це була антидержавна промова, та дурні не збагнули її…
Він наче шкодував, що небезпека вже минула.
— Вам хотілося, щоб вас правильно зрозуміли? — посміхнувся Павло.
— Я відверто висловив думку про цю війну, — запевнив його Алдя. — І можу дати відповідь за свої слова…
Хотів уже йти, та раптом обернувся, крутячи між пальцями гудзика. Схилив голову.
— Вчора ввечері, знаєте, — мовив ніяково, — було чути кроки… Дружина злякалась і все посилала мене подивитись. Я вдав, ніби піднявся на горище, і запевнив її, що це миші… Тому, якщо можна…
— Авжеж… — сказав Павло. — Я думаю цієї ночі піти.
— Зовсім?
Слова зірвалися зненацька, і засоромлений учитель переступив з ноги на ногу.
— Так! — підтвердив юнак.