— Гаразд, згоден, — відповів Павло.
Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.
На вулиці було пусто, — люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.
Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.
Балабан передав Павлові портфель і став на варті, а Лука пішов наглядати за вулицею по другий бік. Павло принишк біля огорожі і прислухався. Поклав портфель на землю і ножицями вирізав діру в колючому дроті. Потім поліз на зарослий бур’яном двір і припав до землі. Місяць то виринав з хмар, то знову ховався, і Павло дивився на небо, бажаючи, щоб його зовсім поглинула темрява. Вартовий, який стояв за кілька метрів од нього, повернувся на місці і попростував у другий кінець. Не можна гаяти часу. І Павло поповз, не чекаючи, поки стемніє.
Трави колихалися і шелестіли. З центра міста долинала музика, чувся гомін голосів. Павло, підсуваючи портфель, з напруженням ліз на ліктях. Усе відбувалося так, як він і передбачав. І якби не калатало серце, він ніколи не сказав би, що на нього чигає смерть. Так повз і тієї ночі, коли за цвинтарем перерізав німецькі проводи. З ним був тоді й Фаніка…
Коли доповз до стіни, вийняв один пакунок, підсунув під дерев’яну стіну. Прорвавши паперову обгортку, взяв з портфеля пляшечку, відкрив її, замінив корок і поклав догори дном на оголений динаміт. Знав, що коли рідина з пляшечки роз’їсть корок, станеться вибух.
Хотів обійти будинок, щоб закласти другий згорток з другого боку, та в цю мить почулися кроки вартового. Припавши до землі, вслухався. Солдат зупинився на розі і глянув уздовж стіни.
“Ей, забирайся звідси!” — спонукав його Павло.
Та німець наче й не думав іти. Стояв нерухомо і байдуже колупався в носі. Лице зовсім молоде, довгий гострий ніс. Пакунок з вибухівкою лежав за метр од Павла. Ще є десять хвилин… Рідина поволі роз’їдала корок, і в ту мить, коли хоч крапля впаде на динаміт…
У Павла не було годинника. Кожна мить здавалася вічністю, час наче спинився. Один, два, три, чотири, п’ять… Невже через того дурня?. Шість… сім… Забирайся, паскудо, геть! Ні, закам’янів і ні з місця. Вісім. Дев’ять… Ба ні, одинадцять Збився з рахунку. Одинадцять… дванадцять… дарма рахую. Хтозна-скільки часу вже минуло, а мені треба підкласти ще й другий згорток! Почну з двадцяти… Двадцять один… Двадцять два Раптом у нього перед очима постало втомлене лице Раду. Двадцять три, двадцять чотири… “Як ти пробрався? Вони ж оточили все місто”, — сказала Санда. “Мовчи, дай сюди портфель і йди!” Двадцять сім, двадцять вісім… Тепер в уяві постав резервіст, який пропустив його на вокзалі. Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один… Жодної хвилини? Заплутався, вже втратив рахунок. Рідина роз’їдала корок. В кишені у нього документи на ім’я Чірешару Настасе. Його чекала Султана. А вартовий стояв, як статуя… Та йди ж дурню, звідси!
Йому здалося, що він вигукнув ці останні слова і німець, напевне, почув його. Зціпивши до болю зуби, вп’явся нігтями у вологу од роси землю.
Вартовий думав про своє, на обличчі його блукав якийсь дурнуватий вираз. Стояв і облизував нижню губі’. Потім повернувся на місці і повільно пішов. Скоро й зник за рогом.
У Павла сильно закалатало серце. В скронях забилась кров. Поповз у високому бур’яні до того місця, де мав закласти другу міну. Через кілька секунд підсунув її під стіну. Місяць саме сховався за хмари. Він підхопився і, трохи пригнувшись, поспішив до огорожі.
Як тільки вибіг на вулицю, Балабан двічі гукнув совою. Йому відповів Лука. І розійшлися в різних напрямках, намагаючись якнайшвидше одійти від бараків. Радості Павла не було меж. В першій кондитерській, що стрілась йому на путі, випив одним духом дві склянки води з сиропом. І скоро почув вибух, угледів червону заграву.
Люди стрімголов вибігали з кондитерської. Заметушились і ті, що проходжались на вулицях. Усі перелякано кричали. Саме тоді пролунав другий вибух, — заграва стала ще більшою.