— Тоді гуляш із вепра.
— Також немає.
— Пожарська котлета?
— Тільки після тринадцятої, коли видаватимемо обіди.
— То що у вас є? — запитав Хуберт.
— Налисники із джемом можу подати за чверть години, — ласкаво сказала офіціантка. — Яєчню з макаронами — ще швидше.
— Тоді прошу яєчню, — вирішила Тамара.
Ніна й Хуберт попросили налисники, а Яцек узяв і те, й інше.
Офіціантка підозріло глянула на пов’язку на голові товстуна, потім перевела погляд на зламану руку Тамари, а закінчила, вдивляючись у сліди багнюки на спідниці Ніни:
— Ви ж маєте чим заплатити, правда?
— Так, зараз прийде наш дядько й заплатить, — не кліпнувши оком заявив Хуберт.
Офіціантка зітхнула, схоже, беручи у свідки свого нещастя небо.
— Щось пити? Можу дати чай або молоко.
— А каву з молоком? — зацікавилася Ніна.
Жінка завагалася.
— Ячмінну?
— Ні, звичайну. З цукром. Цукру побільше.
— Подивлюся, що можна зробити.
Коли офіціантка відійшла, Ніна глянула на трійцю.
— Я маю пропозицію. Коли ми всі в це влізли, я хотіла б, щоб ми дещо одне одному пообіцяли.
— Що саме? — запитала Тамара.
— Що ми не матимемо таємниць одне від одного. Ну, особисті, звичайно, можемо, але не ті, які впливатимуть на роботу.
— Це які? — насупився Яцек.
— Чому ти дивишся на мене? — водночас із ним відгукнувся Хуберт.
— Бо ти приховував від нас, що зустрів у селі духа. А Яцек навіть не писнув, що все розповів.
— Я ж вибачився… — товстунчик стис у руці кухоль із молоком, який саме принесла офіціантка. Ніна тільки тепер зрозуміла, чому Яцек погодився працювати на Лиса: не йшлося про помсту чи про каяття — лише про почуття провини. — Обіцяю, що я реабілітуюся. Якщо дасте мені шанс.
— До тебе ніхто не має претензій, — поспішно запевнила дівчина. — Я згадала це тільки як приклад дурнуватих таємниць, які можуть коштувати нам… — хотіла сказати «життя», але забракло сміливості, — …дорого, — і повторила: — Можуть дорого нам коштувати.
— Ти також не про все говорила, — нагадала Тамара.
— Так, знаю. Тому це правило стосується і мене. То як, ви погоджуєтеся?
Друзі кивнули.
— І без хвацькості, — додала Ніна. — Якщо хтось із вас не відчуватиме сили щось зробити, то має сказати про це іншим, замість удавати, що все нормально, добре?
— Ти знову дивишся на мене, — у голосі Хуберта відчувалася образа, а Тамара пирхнула.
— Ну вибач, я і не знала, що ти можеш бути настільки рішучою.
— Погоджуєтеся? — натиснула Ніна, яка й сама дивувалася своїй поведінці.
— Як на мене, не проблема, — відповіла Тамара.
Хлопці кивнули, трохи подумавши. Ніна вирішила, що поки цього вистачить.
За хвилину офіціантка принесла сніданок, і Яцек сунув собі в рота половину налисника.
— Не їж швидко, ти ж недавно хворів, — застерегла Ніна.
— Їжа ще ніколи не шкодила, — пробурмотів хлопець. — До того ж я добре почуваюся.
Ніна перемкнула увагу на вміст своєї тарілки. Коли майже закінчила, повернувся Лис, усівся поряд із Тамарою і попросив офіціантку принести каву.
— Я винен вам пояснення, — сказав. — Навіщо я вам потрібен і подібне.
Чотири пари очей зацікавлено глянули на нього. Ніна поспішно ковтнула останній шматочок налисника й запила кавою, від якої, схоже, ставала залежною.
— Добре, тож спершу короткий вступ. Янголи, як ви знаєте, змінюють нашу реальність. Не всюди… Але в Польщі є шістнадцять зон, якими крилаті фактично заволоділи.
— Сімнадцять, — нагадала Тамара. — Якщо додати нульову зону.
— Нульова — це особливий випадок, там янголів давно вже немає. А в інших зонах вони є. Тож ми маємо шістнадцять місць, де діє магія, з’являються чародійні створіння, потвори й, звичайно, Бестії, які йдуть за янголами. Добра новина така, що ці зони не збільшуються, а нам досі вдається утримувати інформацію про їхнє існування в таємниці — на щастя, це містечка й села далеко від великих міст.
— Як Маркоти, — сказала Ніна, а Лис кивнув.
— Як Маркоти. Погана новина — ми практично не контролюємо ті зони. Ми не знаємо, що там відбувається, а новини, які ми отримуємо, дуже тривожні. Досі всі спроби інтервенції закінчувалися фіаско. Як дорослі, ми не маємо магічних здібностей, до того ж уся ця магія для багатьох із нас, особливо тих, хто застарий, є… малозрозумілою. І трапляються випадки, коли ми її навіть не можемо помітити, бачимо лише результати, а не безпосередню причину.
— Як із духами, — озвався Хуберт.
— Правильно.
— Тому ви дійшли думки скористатися дітьми, — втрутилася Тамара.