І що скажуть рідні, якщо колись — може, навіть скоро — по Ніну приїдуть люди в мундирах і знову заберуть невідомо куди? «Ми за вами пришлемо», — адже так сказав Лис.
Дівчина не хотіла про це думати. Намагалася викинути з пам’яті хату вугляра та її таємницю. Урешті-решт виявилося, що вона не розв’язала цю загадку. І що з того? Найімовірніше, не було жодної таємниці: напевне, Кароля і Дануту Квітень вбив Антек. Найпростіші відповіді найчастіше є і найправильнішими. Що з того, що Лис пам’ятав, як брат із ним бавився? Йому було три роки, а трирічна дитина геть не свідок. Діти інколи пам’ятають те, що бажають пам’ятати. Ніна мала чіткий спогад, як сонячного літнього дня, з морозивом у руці, вона ходила з батьками в зоопарк. Та коли розповіла про це мамі, та засміялася і сказала, що Ніна щось вигадала: у зоопарку вони були тільки раз, у вересні, і тоді йшов такий паскудний дощ, що вони одразу повернулися додому. Яке могло бути морозиво за такої погоди?
А якщо спогади Лиса справжні, то батьків обох хлопців, напевне, зарубали коваль або ксьондз через якісь лише їм відомі причини, про які Ніна й гадки не мала, бо в неї було замало даних.
Ох, а зрештою, що їй до цього, навіщо взагалі про таке думати? Це вже не мало значення, найважливіше, що вона нарешті поверталася додому.
Дівчина дивилася, як на склі розбризкуються краплі дощу. За Лодзю задощило серйозно, щітки машини ледь устигали прибирати воду. Дівчина неспокійно крутилася на сидінні.
— Що з тобою? — запитав Хуберт.
— Нічого.
— Ага, а правило «жодних таємниць» — це, виявляється, тільки балачки.
Вона хотіла відповісти щось гостре, але прикусила язика. Хлопець мав рацію.
— Вибач. Мені весь час здається, що я щось не помітила.
— Наприклад?
— Проблема ж саме в тому, що я не знаю. Якби знала, то не пропустила б це. Не переймайся, мабуть, нічого важливого.
У Кенпні вони на хвилинку затрималися біля пошти, і Ніна зателефонувала до сусідів, які покликали до телефона її маму. Почувши доньчин голос, Ядвіга Панкович крикнула з радощів:
— Ніно! Ми хвилювалися за тебе! Коли ти повертаєшся?
— Десь за півтори години ми повинні дістатися Вроцлава.
Зв’язок був поганим, дівчина постійно чула тріск і шуми. Але в якийсь момент виразно почула дзвін розбитого скла.
— Мамо, що трапилося?
— Нічого, просто в мене трохи запаморочилося в голові, я випустила склянку з чаєм. Зараз приберуся.
— Ти добре почуваєшся? У тебе дивний голос…
— Усе добре. Я рада, що ти повертаєшся. Зроблю на обід твої улюблені вареники із сиром.
Щось знову тріснуло, і зв’язок перервався. Ніна вийшла з пошти й сіла в машину. Мабуть, здавалася знервованою, бо Хуберт глянув на неї неспокійно, але нічого не сказав.
В Олешніці до них приєдналася висока світловолоса жінка. Справді висока: було в ній десь метр вісімдесят, а підбори ще й додавали зросту. На більшість чоловіків мусила дивитися згори — але, можливо, вона саме цього й хотіла? Вдягнена була елегантно і мала ту холодну класичну вроду, яка Ніні завжди нагадувала англійських акторок.
— Ева Вішневська, — представилася вона, чим здивувала дівчину, бо та чекала ще на один тваринний чи пташиний псевдонім. — Підвеземо тебе до Вроцлава, а потім я займуся Хубертом.
Вона сіла за кермо, а Лис перебрався на сидіння поруч і миттєво заснув — з легкістю людини, яка звикла засинати за будь-яких умов. Ніна також відчула сонливість; монотонний стукіт дощу, який бив у скло, послабив неспокій до рівня, коли вона майже про нього забула. «Нічого поганого не відбувається, зараз я буду дома», — повторювала вона собі, аж урешті й справді в це повірила. Занурилася у дрімоту. Їй знову снилося, що вона сидить на призьбі будинку вугляра. Був гарний листопадовий день, світило сонце, сухе листя мінилося всіма кольорами осені. Дівчина чекала: крику, скрипу дверей за спиною. Знала, що цього разу вона озирнеться і побачить, хто виходить із хати. Адже це був останній шанс розгадати загадку, а Ніна належала до тих, хто завжди хоче знати. Навіть якщо правда може вбити.
Вона здригнулася, коли нарешті дочекалася крику, але не стала озиратися. Поки що ні. Тільки за мить, коли почула скрипіння.
Озирнулася. Потроху, мобілізуючи сили, аби змусити себе до цього простого руху.
Озирнутися. Глянути.
Двері хати розчинилися, і в них виникла знайома постать. Невисока, дівчача, із каштановим волоссям, що скручувалося в локони.
Ніна.
Вона прокинулася спітніла, із криком на вустах.
— Що? — запитав Хуберт. — Ти бліда, наче простирадло.
— Просто дурнуватий сон.