Ніна розплакалася від полегшення.
— Бачиш, усе не так уже й погано, — сказав хлопець. — Усе нормально.
Ніна труснула головою.
— Ні. Уже ніколи я не зможу повернутися додому або навіть поговорити з батьками по телефону, бо цим я їх уб’ю. Я тепер справжня сирота. У мене є батьки, але я сирота.
Наступного дня вранці до будинку Еви Вішневської під’їхав поручник Лис.
— Плани трохи змінилися, — сказав чоловік. — Далі ви поїдете зі мною.
Ніна не заперечувала, запитала тільки, чи бачився Лис із її батьками. Поручник кивнув.
— Я пояснив їм ситуацію, наскільки це було можливо.
Дівчина апатично кивнула — усю ніч проплакала й тепер відчувала дивну байдужість. Вони з Хубертом були вже зібрані, та й у них не було багато речей. Ніна залишила Еві Вішневській «Клінічну психіатрію», попросивши віддати її Пьотрекові. Жінка пообіцяла, що зробить це. Здавалася симпатичною, але що з того? Лис теж міг справляти таке враження.
«Що він сказав моїм батькам? — роздумувала Ніна, уже сидячи в машині. — Чи мама досі вважає, що це моя вина? Що я сама влізла у проблеми?».
Ніна віддала би півжиття, аби все пояснити й попрощатися з батьками, але не могла цього зробити. Навіть написання листа не було безпечним. Вона лише отримала записку від тата, просто кілька фраз:
Кажуть, будь-який контакт між нами є небезпечним, тож напишу коротко: мама почувається добре й невдовзі має вийти з лікарні. Шимек уже здоровий. Ми будемо на тебе чекати і ніколи не втратимо надію, що знайдеться спосіб, аби ти повернулася. Ми тебе любимо. Будь обережною, Ніно.
«Знайдеться спосіб, аби ти до нас повернулася» — Ніна також учепилася в цю надію.
Вони поїхали на північ, у бік Щецина. У машині панувала похмура тиша, Хуберт читав позичену в Еви Вішневської книжку, Лис зосередився на дорозі. Ніна пальцем обмальовувала сліди, які залишали на склі краплі дощу. Осінь закінчувалася, скоро мала настати зима, а з нею — перші свята без батьків. Потім перший новий рік і канікули. А тоді — ще й ще.
У її горлі знову народжувався плач.
Вони зупинилися в Сулехові, неподалік Швебодзіна.
— Ви голодні? — запитав Лис. — Попереду дві години їзди, якщо хочете поїсти — краще скажіть.
Ніна й Хуберт синхронно заперечили.
— Нормально, але нам все одно треба зробити перерву. Півгодини, добре? Я дам вам гроші на оранжад і тістечка, якщо не бажаєте обідати.
Вони вийшли. Сіяв дрібненький дощик, люди не стільки ходили по вулицях, скільки пробиралися під захистом парасольок, які шарпало вітром. Хуберт здригнувся, коли холодна крапля впала йому за комір.
— Пішли, знайдемо якусь кав’ярню, — запропонував він. — Немає сенсу тут стояти.
— Ми можемо піти до костьолу, — Ніна вказала на великий будинок із цегли й каміння.
— Навіщо? Адже ти стала атеїсткою.
— Щоби подивитися.
— Ну добре, нехай.
У костьолі було холодно, але принаймні сухо. Ніна перехрестилася (деякі рефлекси важко викорінити), а тоді взяла на себе роль гіда.
— Це готика, можна її упізнати за вікнами і «зоряною» стелею. Бачиш? Має форму зірки. Таке склепіння постало з хрестово-реберного і є досить простим; далі, у нефі, ми маємо вже складніше склепіння, мережеве… — вона замовкла, оскільки до них приєднався Лис.
— Говори далі, — сказав поручник. — Це цікаво.
— Але олтар тут пізніший, оту картину написано десь у вісімнадцятому столітті й… Вас же насправді геть не цікавить історія мистецтва, правильно?
— Не дуже, — зізнався Лис. — Хоча я охоче дізнався б про олтар трохи більше.
— Ви знову намагаєтеся бути милим. Певно, для того, аби я на щось переключилася і не думала про батьків.
— Знаю, — Лис здавався зніченим. — Треба потренуватися бути несимпатичним.
— Це не смішно, — Ніна підвищила голос.
Хуберт, не звертаючи на них уваги, роздивлявся на картині Ісуса, знятого з хреста.
— Вибач, — сказав поручник. — Ти можеш мене ненавидіти, якщо так тобі легше. Так, я і гадки не мав, що мій брат відкрив спосіб стати «тим» сиротою. Це не була пастка, якщо ти про це думаєш.
— Не думаю, — буркнула дівчина, хоча таке дійсно спадало їй на думку. — А якби ви справді хотіли бути милим, то забули би про всі ці справи й відвезли мене з Хубертом до першого-ліпшого дитячого будинку. Разом ми впоралися б.
Це була правда. Ніна вже думала про таку можливість. Навіть найгірший сирітський будинок не здавався би страшним, якби вони могли допомагати одне одному.
Лис похитав головою — хоч як дивно, це було схоже на справжній смуток. Або ж смуток, який видавався справжнім.