— Це не так просто. У тебе є магічні здібності, які ти не опанувала, а це означає, що вже ніколи й ніде ти не будеш у безпеці. Якщо залишишся з нами, ми можемо певною мірою тебе оберігати, якщо ні — рано чи пізно тебе впіймають, відвезуть до якогось Інституту й протестуть. Що тоді?
— Але ж офіційно я вже мертва, правильно?
Лис із легким ваганням кивнув.
— То чому мене мають шукати? — натиснула Ніна.
— Я не стверджую, що тебе шукатимуть. Досить і того, що тобі не пощастить. Наприклад, хтось помітить, що ти інколи дивно поводишся, — і донесе на тебе.
— Тобто я приречена працювати на вас. Ясно, дякую, я зрозуміла, — Ніна розвернулася до високих готичних вікон, у які стукотів дощ. Уперше вона цілком зрозуміла, в яку ситуацію потрапила.
Уже не розглядатиме з татом альбоми з історії мистецтва, не з’їсть обід, який мама приготувала спеціально для неї. Не піде з батьками у парк чи в кіно, не поїде на екскурсію. Не обіграє брата в шахи, не пожартує з його перших шкільних закохань, а він не глузуватиме дурнувато з її першого хлопця. Вона не почує від матері, що має надягти капелюха, а від тата — що у тринадцять років ще ранувато робити макіяж. Батьки не привітають її з тим, що вона піде до ліцею, а якщо Ніні не пощастить — то і з випускними іспитами чи закінченням навчання. Якщо їй хоч трохи пощастить, то побачить їх через кілька років, коли і вони, і вона будуть уже іншими людьми: це все, на що дівчина могла розраховувати.
Може, Лис говорив правду і в цьому дійсно не було його провини, а може, й ні. Зараз це не мало значення. Дощило, повітря в костьолі загусло від магії, важкі дубові лавки наче ворухнулися. Поручник терпляче чекав. Ніна машинально підвела долоню до обличчя, але не знайшла крові, яка текла б з носа. Хоч би що блокувало її силу, воно припинило діяти. «Я можу розвалити весь цей костьол», — подумала дівчина, і на якусь мить була близька до цього. Тільки що б це дало?
Хвилина минула, напруга спала.
— Ходімо? — запитав Лис, наче нічого не сталося.
Вони приєдналися до Хуберта, який чекав біля виходу, сіли в машину й поїхали далі.
Зупинилися через дві години в невеличкому містечку. Першим вийшов хлопець. Узяв із багажника рюкзак, попрощався з Ніною і вирушив до будинку з червоної цегли. Його супроводжував великий чоловік у сутані монаха.
— Це монастирська школа, — сказала Ніна.
— Від тебе це не приховати, — визнав Лис. — Твоя — жіноча — на другому боці міста.
— Ви комуністи, а віддаєте нас до монастирської школи?!
— Це єдині дві школи з інтернатом, які приймають підлітків вашого віку, усі інші — для учнів ліцеїв чи для технікумів.
— Я атеїстка.
— Ти впораєшся, я в тебе вірю.
Ніна стиснула губи. Через п’ять хвилин вона забрала валізку й вийшла. Мила пухкенька монашка чекала перед будинком, мокнучи під дощем. Дівчина не попрощалася, просто пішла в той бік. Машина позаду рушила з місця, шини заскреготіли по мокрій рінні раз, а тоді другий — коли водій здав назад. Ніна не озиралася — навіщо їй це робити? Тут на неї чекало нове життя, принаймні на якийсь час вільне від Лиса та його товаришів.
І тоді, як на біду, її наздогнало минуле.
Та мить вагання в костьолі, перш ніж поручник кивнув: мовляв, так, Ніна офіційно мертва. І день, коли вона отримала червону картку, а тоді сиділа під дверима, дослухаючись до стукоту чобіт. Що сказали ті чоловіки?
«Ми прийшли по червоні картки». А потім: «…правильно?». Яке ж там було недочуте слово?..
На здивування монашки, Ніна кинула валізку, розвернулася і побігла до машини, що саме рухалася до виїзду. Вдарила долонями у скло з боку водія. Лис сповільнився й опустив скло.
— Що сталося?
— Вони назвали цифру, — сказала вона.
— Які такі «вони» і що за цифра?
— Ті, хто прийшов по дітей з червоними картками. Сказали: «Шестеро, правильно?». Це значить, що хтось помер замість мене, так? Бо не могли ж забрати п’ятьох замість шістьох, це не та цифра, в якій можна помилитися. Ви взяли мою картку й причепили комусь іншому? Тому, хто не повинен був померти?
— Нонсенс, ти, мабуть, погано почула. Крім того, подумай трохи: якби я дав комусь твою картку, то навіщо ховав би тебе потім на четвертому поверсі? Йди всередину, ти вся мокра, а та монашка і так дивиться надто підозріло.
Ніна відступила від машини, Лис рушив та хутко зник з очей. Дівчина обернулася до монашки, яка справді дивилася недовірливо.
— Я забула попрощатися, — сказала Ніна, підіймаючи валізку.
Аргумент поручника звучав переконливо — так вона думала п’ять перших секунд. На шостій усвідомила, що ці слова переконливі стосовно інших кодів, але не Ніни, Тамари, Яцека чи Хуберта. Бо вони, про що дівчина не думала раніше, не були анонімними: через їхню втечу вони стали відомими. А якщо Ніна перетворилася з «коду 77WR» на «ту дівчину, яка намагалася втекти», то її треба було переховувати — на той випадок, якщо Метелик надумала б похвалитися, що дала червону картку «тій дівчині», а потім хтось помітив би Ніну в загальній залі. Авжеж, тоді кількість в’язнів не збігалася б — от тільки чи справді перед нападом привидів Видра й Жук хотіли перераховувати дітей? Але, може, Лис знайшов якийсь вправний спосіб, щоби кількість збіглася, може…