Чоловік розвернувся до класу.
— Я розповім одну історію, — почав Лис, поки двадцять дві пари широко розплющених очей зацікавлено вдивлялися у нього. — Колись давно, років нехай двадцять тому, в малому селі, загубленому серед лісів, у хатинці бідного вугляра жила родина: мати, батько й двоє синів. Одному тоді ледве виповнилося три роки, другий був старший, десь приблизно вашого віку. Одного листопадового дня до них прибули гості: ксьондз і коваль, двоє найшанованіших людей у селі. «Ми прийшли поговорити із твоїм сином», — сказали, маючи на увазі старшого з хлопців, із яким останнім часом були певні проблеми. «Мій син зараз спить, — відповів чоловік, — але якщо хочете з ним поговорити, я піду й розбуджу його, а ви зачекайте».
— …Хоча вже стояла осінь, було ще тепло, тож коваль і ксьондз присіли на причілку. Мати винесла їм глечик кисляку, бо в тій убогій хаті не мали іншого почастунку, але гостям більше нічого й не треба було. Вони просто сиділи, дивилися на явір, який ріс поблизу будинку, і раділи сонцю перед довгою важкою зимою.
— …Раптом вони почули крик: спочатку один, а потім і другий, значно коротший. Підхопилися і забігли в хату, де побачили страшну картину. Батьки хлопців мертві, всюди повно крові, посеред хати кинута сокира. Молодший син плакав, а старший здавався приголомшеним. Коли його запитали, що трапилося, він тільки сказав, що не спав, а бавився з братом в іншій кімнаті й нічого не може розповісти. Зрозуміло, йому ніхто не повірив. Його визнали вбивцею, бо більше нікого в хаті не було. Тому селяни, навіть не чекаючи суду, повісили хлопця. Але так сталося, що старший був невинуватий. Тож постає питання: хто вбив матір і батька?
Запала тиша. Ніна інколи читала в книжках вислів «можна почути, як голка падає» і завжди вважала, що це така літературна метафора, але вона виявилася справжньою — якби зараз у класі впала голка, цей звук прозвучав би наче постріл із пістолета.
— Хтось спробує відповісти? — посміхнувся Лис.
Ніну вразило, що, попри свою бридкість, він справляв приємне враження. Це занепокоїло її більше, ніж якби він виявився похмурим і небезпечним. Дівчина була цілком готова до підвищеного тону, до наказів, але не до усмішки.
Найгіршим було те, що всі в класі автоматично глянули в її бік, наче сподіваючись, що саме вона відповість Лисові. Ніна тільки схилила голову. Діти дивилися на неї, вона про це ЗНАЛА, ВІДЧУВАЛА на собі їхні погляди. ПРИПИНІТЬ ВИТРІЩАТИСЯ, крикнула подумки. Чула поряд неспокійне дихання Агнешки і ще пульсування крові у скронях.
Потім до її вух долинув шелест сторінок: схоже, Лис узяв журнал і гортав його.
— Номер дев’ятнадцять, — сказав. — Ніна Панкович. Може, спробуєш відповісти?
Вона встала, хоча довелося триматися за парту. «Це пастка, а ВОНИ бавляться зі мною, наче кіт із мишею, — подумала. — Зараз запхають мене в чорну машину, вивезуть і замкнуть у камері, а потім підключать до проводів і…»
— Ніно? — підігнала вчителька.
— Я… Не знаю, — ледве вдалося прошепотіти пересохлим горлом.
«Заспокойся, — наказала вона собі. — Поряд із пані Шмуц тебе ніхто не скривдить». Учителька, може, і причарована Лисом, але ж вона мила чесна жінка, яка не дозволить, аби ВОНИ забрали з класу невинну ученицю.
Поручник далі посміхався.
— Справді? Така здібна дівчина, майже самі п’ятірки…
— У шкільній програмі немає розслідування вбивств.
Хтось позаду тихенько захихотів, а Ніна подумала: погано, я не повинна привертати до себе увагу.
Коли чоловік нарешті дозволив сісти, Агнешка нахилилася до її вуха й прошепотіла:
— Це якийсь божевільний.
Ніна трусонула головою, але нічого не сказала.
Лис і Сова вийшли, урок тривав далі, але всі були збиті з пантелику. «Може, мені й вдалося», — думала Ніна, але, коли вона врешті-решт і сама трохи в це повірила, двері відчинилися і в них з’явилася розчухрана голова одного з п’ятикласників.
— Ніну Панкович запрошують до кабінету директора, — кинув хлопець і побіг, стукаючи по сходах черевиками.
Знову всі глянули на неї, цього разу співчуваючи. «Не піду», — думала Ніна і якусь мить справді була готова триматися за парту зубами й нігтями. Але все-таки підвелася і попленталася до дверей, наче на страту. Може, вся річ у тих цигарках, подумала. Хотіла, щоби йшлося про них. Паління і крадіжка, щоправда, були поганими вчинками, але не належали до найгірших злочинів і за них нікого не відправляли до тісної камери.
У кабінеті на неї чекав директор і ВОНИ: Лис і Сова. Обоє стояли біля вікна, палили й тихо розмовляли.
— Сідай, Ніно, — сказав пан Франкевич, поправляючи квадратні окуляри. — До мене дійшли чутки, які мене непокоять. Ти начебто сказала класу, яке буде запитання на контрольній з історії. Це правда?