— Якщо хочеш, можеш піти з нами, — сказав.
— І куди?
— Побачиш.
Вони залишили куртки й рюкзаки, подумала Ніна. Тобто збираються повернутися.
«Не роби цього, — підказував розум. — Це погана ідея». Але відчинене вікно спокушало, а в зошиті вже було п’ятдесят написаних речень. Із другою половиною вона впорається хвилин за десять, ще й залишиться чимало часу до кінця урочистих зборів.
— То як, ризикнеш?
Коли вона не відповіла, хлопець почав прикривати вікно. Дівчина підхопилася зі стільця.
— Чекайте. Піду з вами.
З підвіконня вони зістрибнули на плаский дах, побігли по ньому в ліву частину будинку, де були господарчі приміщення. Вікно, коли його пхнули ззовні, одразу відчинилося, наче хлопці вже не раз ходили сюди й мали все напоготові. Тепер вони були на запиленому сходовому майданчику. Знизу Ніна чула брязкіт тарілок у мийці й гудіння машин. Марек повів їх униз, до дверей із написом «Радіовузол». Відчинили їх відмичкою, а потім витягли з-під светра квадратну річ, вийняли з конверта платівку й поміняли з тією, на якій був напис «Міжнародівка».
— Помітить, — сказала Ніна, маючи на думці пана Кароляка, сторожа, який відповідав і за радіовузол.
— Не помітить, — відповів Марек. — Він ніколи не дивиться.
Вони зачинили двері. Ніна відчувала полегшення, що вони вже повертаються. А потім Марек прошепотів Яреку те, що вона не почула, і полегшення зникло. Натомість її охопили погані передчуття.
Вони підіймалися зворотнім шляхом до вікна, крізь яке сюди потрапили. Другий поверх, третій… На кожному були двері, але дівчина не могла сказати, до яких приміщень вони ведуть. Якісь комори, кімнатки для щіток? Вона ніколи не була в цій частині школи.
На четвертому поверсі Ярек зупинився і розвернувся до неї.
— Слухай, нічого особистого, але ми не можемо дозволити, щоб ти пішла й комусь про це розповіла.
— Я нікому не скажу!
— Ми тебе знаємо, — сказав другий хлопець трохи зверхньо. — Ти заучка. Заучкам довіряти не можна.
— То навіщо ви взагалі мене із собою брали? — роздратувалася вона, але Ярек тільки стенув плечима, наче не задурював собі голову такими нудними питаннями.
«Чудово, — подумала вона, — я гайнула з єдиними хлопцями в школі, які не можуть прораховувати свої дії більше ніж на п’ять хвилин уперед».
Але щось робити було запізно.
Ярек схопив Ніну, Марек відчинив якісь двері. Дівчина крикнула й запручалася, але хлопець був вищим за неї, важчим і значно сильнішим.
— Нічого особистого, — повторив Ярек майже з насолодою, наче брав участь у якомусь дурнуватому фільмі. — Витягнемо тебе, щойно закінчаться збори.
— Якщо ви мене тут зачините, я точно про все розповім!
Здавалося, цей аргумент зможе їх переконати: в очах Марека з’явився блиск, і Ніна майже зуміла побачити, як думка ліниво продирається крізь його мозок. Але потім блиск згас, а Ярек увіпхнув Ніну в тісне приміщення і загрозливо повторив:
— Після зборів.
У замку заскреготіла відмичка, і Ніна залишилася сама. Вдарила ногою у двері, грюкнула в них кулаком, репетуючи: «Випустіть мене!», але у відповідь почула лише тупіт ніг на сходах. Повітря навколо загусло, стіни, здавалося, присувалися все ближче. Ніна відчувала тиск у грудях, наче хтось гепнув у них важкезним каменем.
«Не панікуй, ти ж переживала таке вже не раз».
От тільки тут не було вікна, яке вона могла б відчинити, не було нічого, тільки гладенькі стіни кольору брудної зелені й декілька банок із фарбою в кутку. Це навіть не було кімнатою — просто клітинка, півтора на півтора метри, не більша за туалет. Скільки часу мине, поки Ніна задихнеться? У зачиненому приміщенні з кожною хвилиною кисню стає дедалі менше, а двоокису вуглецю — дедалі більше, вона це вчила. Уже тепер ВІДЧУВАЛА, як втягує в легені отруту, дихала прискорено, дедалі важче, обличчя й долоні спітніли.
— Хай мене хтось випустить звідси! Прошу! — кричала вона, стукаючи кулаками в двері.
Унизу почула шурхіт кроків: хтось підіймався сходами. Напевне, пан Кароляк ішов у радіовузел поставити платівку.
— Я тут! — кричала вона. — Прошу, випустіть мене, прошу!
Але сторож був глухий, і Ніна лише обдерла шкіру на кулаках. Чула шум дощу й пульсування магії у крові.