— Ми довідаємося, хто за це відповідальний! — кричав директор, не пояснюючи, чи мова про стіну, чи про музику. — Не думайте, що винному вдасться відбрехатися!
Почалися розпитування: хто що бачив, де був під час випадку. Хлопець із молодших класів жалівся, що болить живіт, старші учні намагалися жартувати, але директор швиденько змусив їх замовкнути. Ніна пошукала поглядом Марека та Ярека — вони із задоволеними обличчями стояли під драбиною. Хвилину чи дві відчувала спокусу підвестися і розповісти про все, бо вони на те заслуговували (хоча музичний смак у них був непоганий). Утім, задавила злість — урешті-решт, у неї не було потреби привертати до себе увагу.
До зали увійшла пані Шмуц, вручила директору складений навпіл папірець. Чоловік обвів поглядом зал.
— Просимо вийти… — зазирнув у папірець. Ніна завмерла, — Лукаша Вольського.
До виходу почав проштовхуватися малий хлопець. Ніна полегшено зітхнула.
— І Яніну Панкович.
— Без істерик, — Сова стиснула її плече. — Не люблю підлітків в істериці.
Перед школою стояла «полуторка», за кермом сидів поручник Лис, ззаду з-під брезенту визирав приголомшений Лукаш.
— Я не сяду в цю машину!
Ніна в розпачі поглянула на пані Шмуц, милу вчительку, із якою вона стільки годин розмовляла про красу прози Жуля Верна, Александра Дюма й Віктора Гюго і яка тепер дивилася на дівчину стурбовано та, здається, неабияк здивовано. Чи вона нічого не розуміє? Лис і Сова, ці дурнуваті вигадані прізвища, загадки про якусь хату в лісі… Чи вона не бачить, до чого все йде?
— Нічого з тобою не станеться, Ніно, — нетерпляче сказала жінка. — У тебе й справді немає причин для істерики. Повернешся додому через кілька днів.
— Я не можу нікуди їхати без дозволу батьків! — дівчина спробувала скористатися аргументом, що мав би переконати пані Шмуц, але вчителька лише зазирнула до кузова й витягла звідти валізку. Валізку Ніни.
— Твоя мама про все знає, спакувала тобі речі. Поручник Лис говорив із нею. Прошу, не ускладнюй справу.
Ніна гидливо подумала про Лиса, який заворожує її матір, як раніше заворожував пані Шмуц. Що він їй сказав? Що дочка буде в безпеці, що повернеться додому раніше, ніж пані Панкевич встигне озирнутися? Бо навряд чи він згадував про виривання нігтів…
— Сідай, — підганяла пані Сова.
Ніна притулилася до вчительки, а та, трохи здивована, обійняла її. Дівчина нечасто вдавалася до такого.
— Не дозволяйте їм, прошу, — прошепотіла Ніна. — Ви ж знаєте, хто вони такі…
Пані Шмуц відсунула її.
— Із тобою нічого не станеться, — повторила вона вже з явною нетерплячкою.
Сержант Сова підштовхнула дівчину, і Ніна опинилася в машині.
Позаду в «полуторці» сиділа ще одна особа, яку Ніна не помітила раніше. Це був солдат із автоматом на колінах, молодий, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Він не озвався ані словом, тільки рухом голови вказав їй, де саме всістися.
Дівчина кинула ранець і зайняла місце поряд із валізкою, яку спакувала мати. Машина рушила. Крізь вікно Ніна бачила, як знайомі вулиці залишаються позаду. Вони їхали на північний схід, у бік Варшави. Інколи на перехрестях машина сповільнювалася настільки, що Ніна без проблем могла б вистрибнути й утекти, але щоразу, як вона тільки намагалася визирнути назовні, молодий солдат суворо трусив автоматом.
Коли минули околиці Вроцлава, Лукаш, який досі сидів тихо, розплакався. Зіщулився біля своєї валізки, сховав голову між руками, схлипував, рюмсав, ревів і вив — повний набір засобів, щоби заявити світові, наскільки нещасливою може виявитися людська істота восьми років. Ніна знала, що мала б зараз підвестися, притулити хлопця (дозволивши йому обшмаркати її светр), погладити й сказати, що все буде добре. Натомість вона дивилися на осінні поля, що тікали назад, і на мокрі від дощу дерева.
«Не хочу, — думала. — Нехай ним опікується хтось інший. У мене є свої проблеми».
Дівчина зняла шкільний піджак, потягнулася за валізкою, розкрила її — там були теплі речі, переважно ті, які вона мала сьогодні випрати. Не надто чисті, але, безсумнівно, згодяться на мокру погоду. Про що думала мати, пакуючи її валізку?
У кишені блузки Ніна знайшла складений папірець, розправила його й прочитала:
Не знаю, хто ці люди і чого вони від нас хочуть. Сказали, що повинні забрати тебе на кілька днів у місце, про яке не хотіли мені розповідати, і що ти повернешся так швидко, як тільки це виявиться можливим. У що ти знову встрягла? Прошу, будь обережною.
Жодного «люблю тебе» чи чогось подібного. Мати не була тією жінкою, яка говорить такі слова, хоча, безумовно, непокоїлася, коли писала цього листа. Навіть більше, схоже, вона була смертельно налякана. Ніна відчула сльози на очах. «Ні, не хочу плакати, — думала вона, — я не дитина», — але, зрозуміло, розплакалася, причому саме тоді, коли Лукаш нарешті стих.