«У що ти знову встрягла?». Претензія, що містилася в цьому запитанні, відчувалася настільки ж боляче, як і думка про матір, яка пакувала теплий одяг під уважним поглядом поручника Лиса. «Наче від мене колись були проблеми», — подумала Ніна. А якщо й були, то не через неї саму, вона ж геть не хотіла їхати в ті кляті Маркоти, ставати однією дванадцятою Обраного чи отримувати магічні сили.
Вона намагалася читати «Психіатрію» — вчора дійшла ледве до середини, — але весь час мусила перечитувати ті самі абзаци, тож урешті облишила цю справу. Лукаш, дивно отупілий, надалі сидів у своєму кутку, солдат не озивався. Мав обличчя, обсипане прищами, не красиве і не бридке, а ніс був схожий на картоплину. Ніна зрозуміла, що за віком він куди ближче до неї, ніж до тих двох за кермом. Напевне, нещодавно закінчив школу. Може, вдасться це якось використати, потоваришувати з ним або принаймні поговорити.
Привіт, мене звати Ніна, а тебе?
Любиш ходити в кіно?
Читав останнім часом щось цікаве?
Ти й справді мене застрелиш, якщо я спробую утекти?
Вона неспокійно ворухнулася і кахикнула. Позаду залишилося якесь велике місто, певно Згеж.
— Як тебе звати? — почала вона непевно.
Солдат клацнув автоматом і гаркнув:
— Не розмовляти!
«Оце й усе, якщо йдеться про розмови», — подумала Ніна, повертаючись до розглядування з-під брезенту місцевості, яку вони минали.
Мабуть, було вже по третій, коли машина нарешті зупинилася. Серце в дівчини одразу впало, але це не могло бути згадане матір’ю «місце, про яке вони не хочуть говорити», бо навколо були тільки пронизані вітром поля і придорожній заїзд із написом «Під липами». Мабуть, вони зупинилися на обід.
Лукаш не хотів вилазити, тож Сові довелося зайти в машину, поставити його на ноги й вивести. Тоді вони побачили, що в хлопця мокрі штани.
— Що сталося? — суворо запитала сержант, дивлячись на Ніну.
— Він обісцявся, — відповіла дівчина, трохи зарум’янившись — через почуття провини й від злості. Зі злістю все було нормально, злість тлумила страх і розпач.
— Чому ти не попіклувалася про нього?
— Я не зобов’язана ним опікуватися. Це ви забрали його, тож самі й піклуйтеся. Я не люблю дітей.
— Ну, принаймні в цьому ми з тобою схожі, — рикнула Сова.
У неї було трохи здивоване, трохи презирливе обличчя — такі самі Ніна бачила у дорослих, які говорили: що ти за дівчина, коли не можеш доглянути дитину?
Лис узяв хлопця за руку, а потім зняв з машини його валізку.
— Ходімо, — сказав. — Перевдягнешся всередині. А тоді поїдеш із нами в кабіні, хочеш?
Ніна почимчикувала слідом за ними до заїзду. Знала, що має рацію, але почувалася поганюче.
У заїзді «Під липами» було порожньо. У великому кам’яному коминку палахкотіло полум’я, а зі щілин у вікнах віяло холодом. Ніна в супроводі сержанта Сови пішла до туалету. Жінка весь час стежила за нею, мало не пішовши за дівчиною в кабінку. Миючи руки, Ніна думала над різними варіантами того, що можна вчинити.
Залишити на дзеркалі повідомлення, сховати за унітазом записку? Але навіть якби вдалося зробити це непомітно, що саме написати? Мене вкрали, ми їдемо на північний схід? Немає сенсу, бо кому вона надала б цю інформацію? Міліції, яка, безперечно, співпрацює з Лисом і Совою? Матері, яка сама спакувала для Ніни валізку?
За столиком вона сіла так, щоб опинитися ближче до вогню. Лис замовив великий полумисок вареників зі шкварками й увесь час неголосно розмовляв із Совою. Ніна намагалася підслухати, але єдине, що зуміла вихопити, — це дивне, імовірно німецьке слово, яке звучало як «Тотенвальд».
Їла вона мало, Лукаш також ледь скубав вареники. Зате молодий солдат, так само мовчки, закинув у себе чималу порцію, ще й облизав пальці. Було близько четвертої, у дорозі вони перебували кілька годин. Куди їхали?
«У бік кордону, — подумала Ніна. — Може, хочуть забрати нас до СРСР?». Вареник став їй поперек горла, тож вона відклала виделку. Раптом їй стало душно, наче зала заїзду зменшилася до розмірів тієї комори без вікон.
— Ти куди? — гарикнула Сова, коли Ніна встала.
— Надвір, лише на хвилинку…
— Нормально, товаришко, я попильную, — сказав Лис і також підвівся.
Дівчина стала перед заїздом й обхопила себе руками. Сонце сідало, температура помітно впала. Від полів, які заросли рудим бадиллям, віяв пронизливий холодний вітер. На горизонті видніли кілька будинків, а ближче були тільки голі дерева й ці поля, на яких стирчали, немов худі хворі пальці, залишки якогось збіжжя. Ніна наче опинилася посеред великого ніщо, на самому краю світу.