Поручник Лис палив цигарку в сутінках неподалік.
— Та учениця, яку поранило в школі, пам’ятаєш? — заговорив він раптом. — Її ще мусять оглянути, але лікар сказав, що, найімовірніше, вона видужає.
— І чому ви мені про це говорите? — Ніна відчула полегшення, але водночас і підозру.
— Просто так. Здалося, що тебе це зацікавить.
— Я не знайома з тією дівчиною.
Він кивнув, його очі блищали в сутінках майже так само яскраво, як жевріюча цигарка.
— Знаєш, де ми? — запитав за мить.
«Авжеж», — хотіла вона відповісти, але прикусила язика. Не мала дати зрозуміти, що вона щось знає. Це була її єдина перевага.
— Ні.
— Нічого? Жодної гадки, в якому напрямку ми їхали? Ми тепер ближче до моря чи до гір?
— Ну, пане, ви ж знаєте, дівчата не розуміються на мапах. Я завжди плутала сторони світу.
Вони й далі їхали на північний схід. Ніна позаду, в товаристві прищавого солдата, а решта — в кабіні. Дедалі холоднішало, дівчина витягла з валізки тепліший светр, але все одно, поки сиділа без руху, потроху мерзла. Гострі подихи вітру заповзали під брезент і гризли щоки, руки терпли від холоду. Упали сутінки. Вони рідше проїжджали повз села чи містечка, частіше — між похмурими деревами. Ніна, хоча й відчувала переляк, уже зголодніла; тепер вона шкодувала, що не з’їла весь обід.
Вони з’їхали на бокову дорогу й сповільнилися, підстрибуючи на вибоїнах. Присмерк загусав уже так сильно, що Ніна бачила лише темряву навколо. Але знала, що вони в лісі. Відчувала його запах: мокра деревина, гниле листя і просякнута дощем земля; чула, як шкребе по брезенту гілля. Молодий солдат тихо хропів, а машина потроху сповільнювалася.
«Я зараз могла б утекти, — думала Ніна. — Вистрибнути з машини — це не важче, ніж вистрибнути з потяга».
Але вона побоялася. Не зуміла б залишитися тут сама, у цій абсолютній темряві, серед дерев, де могло чаїтися будь-що.
Наприклад, Тотенвальд, хоч би чим він був.
Дівчина намагалася рахувати хвилини, що спливали, але скоро загубилася серед них і вже не знала, як довго вони їхали цим лісом. Здавалося, усе тривало цілу вічність, але нарешті машина зупинилася, Сова підняла брезент, і Ніну засліпили яскраві вогні. Вона думала, що не зможе підвестися, ноги були м’які, наче з пластиліну. Допомогла тільки згадка про Лукаша, як його витягали з машини, і коли сердита сержант уже хотіла прийти по неї, дівчина піднялася.
— Сама вилізу.
Вона зсунулася просто у велику калюжу, з валізкою в одній руці й ранцем в іншій. У яскравому світлі лампочок на стовпах було видно сірі фігури людей, які кудись поспішали, потім вона побачила колючий дріт, який оточував невеличкий майданчик. Хтось штовхнув її й побіг далі.
— До будинку, вперед! — скомандувала Сова, і саме тоді чиїсь руки обійняли Ніну, а голос Тамари прошепотів їй на вухо:
— Нікому не кажи…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому Ніну допитують, а Маріуш отримує червону картку
— Ім’я?
— Ніна. Точніше — Яніна.
— Прізвище?
— Панкович… але ж ви знаєте.
— Мушу для протоколу, — Сова відхилилася на стільці, не надто привітливо поглядаючи на дівчину.
Ніна тремтіла, наче осика, на протилежному боці простого дерев’яного столу. Щоправда, ніде не бачила інструментів для тортур, однак її допитували, а всім відомо, що відбувається далі. Через переляк вона забула про голод, але тепер їй стало недобре. Якби мала у шлунку хоча б щось, точно виблювала б на стіл і на розкладені на ньому папери.
Лис, який стояв біля вікна, озирнувся, а потім підсунув дівчинці склянку води.
— Випий, — сказав. — Здається, ти от-от зомлієш. Насправді ми просто хочемо поставити тобі кілька запитань. Ніхто не має наміру тебе кривдити.
— Незважаючи на те, як саме я на ці запитання відповім? — вона намагалася дихати глибоко, нудота потроху відступала.
Сова закліпала очима, і дівчина зрозуміла, що, схоже, влучила в ціль — існували відповіді, які вона не повинна давати, якщо хотіла вийти звідси живою.
«Нікому не кажи», — попередила Тамара.
На щастя, здавалося, що ВОНИ поки не мають наміру піддавати її тортурам. Ніна трохи заспокоїлася. Не надто, але хоча б трохи. Може, зуміє щось скомбінувати, вона ж найрозумніша дівчина у класі, якщо не у всій школі.