— Ти сирота?
Олівець, який тримала Сова, завис над аркушем.
Тепер закліпала очима Ніна.
— Ви ж розмовляли з моєю мамою.
— Ти можеш бути нерідною.
— Я не нерідна. Принаймні нічого про це не знаю.
Жінка позначила хрестиком одну з клітинок.
— Твої батьки зникли за таємничих обставин?
Ніна безпорадно глянула спочатку на Сову, а потім на Лиса. Це мав бути якийсь жарт, але вона й гадки не мала, у чому він міг би полягати.
— Відповідай! — підганяла сержант.
— Колись мама залишила мене з братом і повернулася через шість годин.
— Таємниче зникнення?
— Ні, довга черга по м’ясо.
В очах Лиса вона помітила щось, що могло бути іскрою сміху. Поручник нахилився над Совою і прошепотів їй на вухо кілька слів, а та, подумавши, звільнила для нього місце за столом. Чоловік присунув папери ближче до себе.
— Ти віриш у Бога? — запитав.
Ніна замислилася, чи це не одне з тих питань, на яке вона повинна дати правильну відповідь. Так чи ні? Завдяки якій відповіді вона зможе повернутися додому?
— Це легке запитання, — він дивився на неї, вичікуючи, готовий олівцем позначити відповідну рубрику.
«Не таке вже й просте», — подумала дівчина і відповіла:
— Ні, тепер уже ні.
І лише зараз зрозуміла, що сказала правду. Раніше вона над цим не замислювалася, але й справді на останніх канікулах зневірилася. Не тому, що янголи виявилися фальшивими, це була дурнувата причина (несправжні янголи не означали відсутність Бога), але просто… раптом це здалося очевидним.
— Чому?
— А чому я маю вірити?
— Не знаю: чому люди вірять у Бога?
— Бо потребують цього? — припустила Ніна.
— А ти не потребуєш?
— Потребую. Я дуже хотіла б, аби Бог існував. Але мені здається, що моє бажання нічого не змінить.
Лис зазначив відповідну клітинку.
— Я не комуністка, — поспішно додала Ніна. — Можете це записати.
Й одразу завмерла, бо, зрозуміло, не мала цього казати. ВОНИ вважали, що кожен, хто не комуніст, — ворог батьківщини. Але Лис тільки пробурмотів:
— Дякую, вважаю, що я мушу це запам’ятати. А що з янголами? Віриш у янголів?
Вона дозволила собі злегка знизати плечима.
— У янголів вірити немає потреби — вони просто існують.
— Так, але хто вони такі? Перевдягнені люди? Посланці Небес? Хтось інший, хто може видатися нам магічним, але таким, хто не має нічого спільного з Богом?
Ніна почувалася так, наче йшла по тонкій кризі. Обережно, дуже обережно. Що їй тепер робити? Зрозуміло, що правдивою була відповідь номер три, але…
Лис терпляче чекав, а вона раптом подумала: ВОНИ знають. Якимось дивом довідалися, ким є крилаті насправді.
Дівчина втупила погляд у стіл.
— Я над цим не замислювалася.
— Ти ніколи не зустрічала янгола?
Тепер її запитають про Маркоти. Мабуть, вона сильно зблідла, бо Лис присунув ближче до неї склянку з водою.
— Тобі й справді треба напитися, — сказав він. — Маєш поганий вигляд. Може, хочеш трохи відпочити?
— Не перегинайте, товаришу. Нічого з нею не сталося, — гарикнула зі стільця під вікном Сова, а Ніна подумала, що бачила таке у фільмах: грали з нею в поліцейських, злого й доброго. От тільки насправді тут не було «доброго», ніхто не хотів їй допомогти.
Вона відставила склянку.
— Я на це не піддамся, — заявила. — Ви намагаєтеся бути для мене милим, аби я ґречно відповідала на всі ці дурнуваті запитання. Але я нічого не знаю ані про янголів, ані про щось інше. І не хочу, щоб ви були милим, хочу просто повернутися додому.
Якусь мить вона відчувала гордість, що зуміла бути настільки мужньою. Але одразу все зіпсувала, бо розревілася: великі, наче горох, сльозини стікали по її щоках і скрапували на стіл, одна за іншою.
Лис зітхнув.
— Я можу бути настільки немилим, наскільки зумію, якщо тобі це допоможе.
Вона шморгнула носом, намагаючись опанувати себе, але не змогла, лише заплакала голосніше, обличчя Лиса й Сови розпливалися перед її очима.
Поручник прошепотів щось до своєї товаришки, а та скривилася.
— Це все на сьогодні, — заявив Лис. — Зараз будеш вільною, тільки ще два моменти. По-перше, ти маєш код 77WR; якщо хтось тебе так покличе, ти повинна відповісти. Запам’ятаєш?
— Запам’ятаю, — прошепотіла вона пригнічено. Не була вже Ніною, тільки кодом — що гіршого могло з нею статися?
— По-друге, у нас тут є ще одне, найважливіше правило: за жодних обставин ти не маєш виходити назовні, за огорожу, розумієш?
— Так, але я досі не розумію, що це за місце. В’язниця? Я не зробила нічого поганого!