Невдовзі до зали повернулася Тамара з червоними від морозу руками й зі свіжою подряпиною на правиці. Її зазвичай добрий настрій, схоже, витримав сьогодні чимало випробувань.
— Валюся з ніг, — простогнала вона, падаючи на ліжко. — Вони нас, здається, хочуть прикінчити.
— Нам треба знайти інших, — безжально сказала Ніна. — Яцек також тут, ти знала?
Тамара похитала головою. Трохи посиділа нерухомо, потім, зітхнувши, підвелася.
— Добре, ходімо.
Через п’ять хвилин вони вп’ятьох сиділи на ліжку Маріуша, кремезного хлопця, якого привезли невдовзі після Тамари і який тепер працював у групі «E», чи то в «команді прибиральників», що означало миття і замітання всіх запилених, заплетених павутинням фабричних залів.
— Я хотів опікуватися малюками, — похмуро сказав Маріуш. Під його очима були тіні, а сам він здавався не стільки змореним, скільки приголомшеним і розчарованим, на межі зламу. — Але мені не дозволили, лише дівчат узяли. У мене троє молодших братів і сестер, то хіба я не схожий на того, хто може подбати про дітей?
«Якщо щиро — ні, не схожий», — подумала Ніна. Маріуш був кремезним і міцним, до того ж — завдяки померлому Славеку — неймовірно сильним. Крім того, як пам’ятала Ніна з Маркот, хлопець не був розумакою. Такий собі — на перший і на другий погляди — тип тупого здоров’яка, єдина роль якого — стати прибічником когось слабшого, але розумнішого. Також дівчина пам’ятала, як він грався з малою Малгожатою і як вона його любила.
Маріуш був єдиним із їхньої п’ятірки, хто під час допиту розповів про своє перебування в монастирі. Тож Ніна вирішила, що вони повинні підігнати свої версії до його.
— Якщо нас притиснуть, доведеться зізнатися, — сказала. — Але ми можемо спробувати оминути найважливіше.
— Тобто магію? — упевнився Яцек.
Вона кивнула.
— І те, хто такі янголи насправді. І про Обраного, і про те, що ми від нього отримали.
Цього було забагато, більше, ніж справ неважливих, про які можна говорити вільно.
— То що ми їм скажемо? — Тамара, схоже, теж це помітила, бо скептично звела брову.
— Що ми були в монастирі, що з нами сталися дивні речі, але нам мало що відомо. Ми весь час боялися і хотіли лише повернутися додому. Про Бестію знаємо тільки те, що якась потвора ходила коридорами, а потім зникла, а про янголів — що вони шукали якогось Обраного.
— Здаватимемося ідіотами, — обурився Яцек.
— І що з того? — Ніні ця ідея також не надто подобалася, але кращої вона не мала. — Ідіотизм не карається.
— Нам не повірять, — знову засумнівалася Тамара.
— Швидше за все, так. Але ми запропонуємо переконливу версію, ну, знаєте, таку, що буде схожа на істину, і вони намучаться тим, аби її спростувати. Ми отримаємо час, щоб утекти або ж вигадати щось інше.
Приготування «переконливої версії» зайняло в них майже сорок хвилин. Коли закінчили, за вікнами вже панувала темрява, а скло дзеленчало від дощу.
— Якщо хочемо втекти, доведеться зробити це якомога раніше, — сказала Тамара, дивлячись у вузькі вікна. — Бо, думаю, ніхто з вас не хотів би вештатися лісом у сутінках?
— Неподалік є село, вона його бачила, — Яцек кивнув на Ніну. — Ми думали, може, селяни якось нам допоможуть.
— Село? — Маріуш насупився. — І далеко?
— Десь хвилин двадцять дороги.
«Це якщо ми не заблукаємо в лісі», — згадала Ніна слова Лиса. Але не сказала цього вголос і лише запитала:
— Ви справді хочете туди піти?
— А чому ні? — Тамара глянула на неї здивовано.
— Ну, не знаю… Вам не казали, що в жодному разі не можна ходити за огорожу?
— Авжеж, говорили, — у голосі Тамари прозвучали нотки самовпевненості. — Але ж вони зацікавлені в тому, аби ніхто не втік, чи не так?
Ніна труснула головою. Це також, але, може, річ у чомусь іншому. Вчора вночі вона вірила, що солдати стріляють по в’язнях-утікачах, але зараз ця думка здалася їй абсурдною — якби хтось намагався утекти, то його б поранили, а може, навіть убили, а плітки про це розійшлися б дуже швидко.
Але якщо ніхто не виходив у ворота, то по кому в такому разі стріляли?
— Ніно? — голос Яцека вирвав її із задуми. — Ти з нами?
— Це не так просто. Ну, знаєте, ми не можемо отак просто втекти, потім зайти до першого-ліпшого посту міліції і сказати, що нас викрали бандити. Адже це не бандити, це люди з уряду. Ми також не можемо повернутися додому, бо там нас знайдуть — і ми наразимо на небезпеку наші родини…