— Поїдемо до Варшави, до мого батька, — вирішила Тамара. — Побачите, він щось вигадає. Ми не можемо тут лишатися. Чи то я і Яцек можемо, у нас немає магічних сил, але ви, — вона кивнула на Ніну, Хуберта й Маріуша, — самі знаєте…
— У нас офігенні проблеми, — похмуро заявив Хуберт.
— Я не маю наміру залишатися, — схоже, Яцекові сподобалася ідея втечі. — Тамара має рацію, її батько щось вигадає.
Тамарин тато був професором і по-справжньому мудрою людиною, він уже допоміг їм у Маркотах. І все ж Ніна відчувала сумніви. Але ж подруга говорила правду: вони не могли стирчати тут, чекаючи своєї черги, наче телята, яких ведуть під ніж. Може, могли б із родинами втекти за кордон? У країну, в якій не було б ані янголів, ані комуністів? Ніна на мить занурилася у видіння сповненого небезпеки нелегального перетину кордону, під час якого вона, беззаперечно, змогла б виявити неймовірні відвагу й кмітливість. А потім — приємне життя в Англії чи Франції, де в магазинах можна купити гарні сукні, а по радіо грає американська музика…
— Хтось приїхав, — сказала Тамара, і Ніна випірнула з марень.
Фари ковзнули по шибках, умитих дощем, ззовні стихало ревіння двигуна.
— Ходімо подивимося? — запропонував Яцек.
Кілька підлітків також вийшли, бажаючи побачити, хто вийде з «полуторки», дуже схожої на ту, яка привезла Ніну. А може, це була та сама машина.
Першою в грязюку вистрибнула присадкувата незграбна жінка — мабуть, мала прізвисько Качка чи щось схоже. Одразу за нею з’явився високий худий чоловік — Лелека чи, може, Журавель?
А потім обоє витягнули з-під брезенту малу — років шести — дівчинку, яка тремтіла від холоду й була смертельно налякана.
— Ворушися! — гарикнув чоловік, який, схоже, був у цій парі злим поліцейським.
— Бідна дитинка, — буркнув хтось за спиною Ніни.
Мала перечепилася, упала в грязюку й заревіла. Дощ мочив її довге світле волосся, брудна сукня, що визирала з-під пальта, прилипала до худих, наче патички, ніг. Солдат шарпнув дівчинку й грубо звів на ноги. Тієї миті з групи, що чекала під дверима, вийшов Маріуш.
— Облиш її, — сказав уже майже чоловічим голосом.
Лелека-чи-Журавель глянув на нього радше здивовано, ніж обурено. Поки що — здивовано.
— А ти чого втручаєшся? Геть звідси, шмаркачу, бо я розсерджуся!
— Облиш її, — повторив хлопець, а в Ніни з’явилися погані передчуття. Солдат будь-якої миті міг розсердитися, а Маріуш дивився на нього з тупою завзятістю того, хто, попри шляхетні наміри, не звик користатися мозком. — Бо побачиш, що я з тобою зроблю.
«Прошу, ні», — благала Ніна подумки.
Чоловік розсміявся, а Маріуш виразно почервонів — це було помітно навіть у світлі ліхтаря, що миготіло від дощу. А потім зблід і насупився. Ніна знала, до чого йде.
Він готувався скористатися магією.
Чекала, що от-от з’являться птахи, але минали секунди — і нічого не відбувалося. Маріуш неспокійно ворухнувся. Лелека-чи-Журавель уже тягнув світловолосу дівчинку до будинку. А хлопець поволі, наче актор у фільмі, опустився на коліна. З його носа витекла цівка крові, змішалася з дощем і потекла по підборіддю. Рот був відкритий, очі сліпо вдивлялися у темряву.
— Зараз отримає червону картку, — прошепотів хтось за спиною Ніни, наче сидів на трибуні й дивився матч.
Крізь натовп у дверях проштовхалися двоє молодих солдатів, схопили Маріуша під руки й потягли в темряву. Приголомшена і перелякана Ніна намагалася зрозуміти, свідком чого саме стала, але перш ніж дійшла якогось висновку, розумного чи нерозумного, зсередини будинку пролунав різкий голос Видри:
— 77WR — на допит!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому Ніна разом із друзями йде в село,
де знаходить нові таємниці
Ніна притулилася лобом до залитої дощем шибки. По той бік не бачила ліхтарів перед фабрикою, самий лише морок, що причаївся назовні. У тому мороці був ліс, а в лісі… вовки, як сказав Лис. А може, навіть щось небезпечніше.
Вона чекала півтори години на самоті в кімнаті, яка, здавалося, була створена, щоб у ній сиділи й нервували. Тут були стіл і два стільці, але окрім цього — жодних меблів, стіни мали колір сірої жовчі, на підлозі лежав вигорілий, колись, здається, темно-червоний килим. Усе було чисте, підлога, схоже, тільки-но витерта, на столі ані сліду пилюки, але це чомусь іще більше пригнічувало Ніну. Вона подумала про «прибиральну групу», яка, мабуть, тут попрацювала. Може, у ній був Маріуш?