Хлопець, який отримав червону картку, хай там що це означало.
Напругу майже неможливо було витримати — наче перед важкою контрольною, коли людина водночас боїться і мріє, аби все це вже залишилося позаду. Двічі дівчина чула в коридорі стукіт важких військових чобіт, і двічі хтось проходив повз двері, а її серце підстрибувало до горла. Коли кроки віддалялися, вона відчувала розчарування, що це не по неї, що їй і далі доведеться сидіти й нервувати.
Ніна підійшла до дверей і натиснула клямку — вони були відчинені, дівчина перевіряла вже кілька разів, але й надалі не насмілювалася вийти. Зрештою, куди тікати? На фабриці її швидко знайдуть, а до лісу вона піти не може. Не зараз, у сутінках і під дощем, коли там буде темно, наче у склепі.
У коридорі знову пролунали кроки, і Ніна завмерла. Мить тому вона хотіла, аби все закінчилося, а тепер віддала б свою найкращу сукню за ще кілька хвилин чекання.
Кроки зупинилися перед дверима, дівчина стримала дихання. Клямка клацнула, і за мить до кімнати увійшов невеличкий сірий чоловічок. Під пахвою він ніс пузату течку, а другою рукою притримував окуляри, що раз у раз зсувалися з носа.
— 77WR, правильно? — запитав.
Вона кивнула.
— Можеш звати мене поручником Голубом. Зараз ми поговоримо.
Усівся за стіл, розклав папери і якийсь час про щось мимрив. Ніна нервувала, сидячи на другому стільці. Сірий чоловічок і справді здавався сірим: волосся мав посивіле, а шкіру — нездорового відтінку, наче вже давно не виходив на сонце. Справляв враження трохи запиленого — аж хотілося узяти щітку й пройтися по ньому. Дівчина легко могла уявити, як він сидить, заростаючи павутинням, десь на забутому всіма складі, серед стосів усяких папірців.
— Розкажи мені про останні канікули, — сказав він, підводячи на неї погляд. В одному оці в нього розірвався капіляр, і червінь, що розлилася по білку, була єдиною кольоровою плямою в усій його сірості.
Ніна здригнулася. Чекала на подібне, авжеж, але все одно напад паніки був наче раптове занурення під воду.
— Я… Мої батьки мають замало грошей, щоб відсилати нас, мене й мого брата, у табір, тож канікули я провела в місті. У Вроцлаві, це ви, напевне, знаєте, бо я там живу. Було непогано, моя приятелька, Агнешка, теж нікуди не виїжджала, тож ми трималися разом. Ходили засмагати на Одер і до Щитніцького парку. Раз пішли у зоопарк, але мені не сподобалося, усі тварини там здавалися страшенно нещасливими. Це неправильно — замикати тварин у клітках два на два метри, коли вони повинні бігати саваною, чи не так? Або джунглями. Я впевнена, ви не захотіли б жити в таких умовах. Тому я більше люблю кіно. Ми були на файному фільмі про принцесу, якій набрид придворний етикет, і тому вона втекла, щоби подивитися на місто, а потім зустріла журналіста, який у неї закохався. Усе це відбувалося в Римі. Я хотіла б якось поїхати до Рима, побачити Колізей, Форум, фонтан Треві й Ватиканський музей…
Голуб закліпав, ошелешений потоком слів. Ніна й сама була трохи здивована — не думала навіть, що зможе отак говорити, але, схоже, нервова ситуація відкрила в ній приховані раніше родовища красномовства.
Чоловік кашлянув і поправив окуляри.
— Гм, то що, ти нікуди й не виїздила? Бо тут один хлопець сказав, що зустрічав тебе в місцевості Маркоти…
— Ох, — якусь мить вона хотіла заперечити, але, мабуть, це не мало сенсу. — Я була там дуже недовго.
— Розкажи мені про Маркоти. Ти поїхала туди на запрошення янгола, чи не так?
Вона кивнула.
— Що він від тебе хотів?
Ніна зітхнула, а потім продала Голубові вигадану ними історію. Поручник нічого не говорив, лише крутив, слухаючи її, олівець. Його сіре обличчя демонструвало задуму, наче думками він перебував десь далеко.
— І говориш, що в Маркотах бешкетувала якась потвора?
— Не знаю, чи потвора, — виправила Ніна. — Може, це був просто дикий звір.
— Який викрадав підлітків?
Вона стенула плечима.
— Як вважаєш, що це могло бути?
— Не знаю.
— Ти над цим не замислювалася?
— Не дуже. Лише хотіла повернутися додому. Знаєте, коли людина дуже боїться, то не може багато думати. — Принаймні це було правдою.
— І що сталося з тією потворою?
Вона пригадала мертву Бестію, настромлену на палю, і ковтнула слину.
— Хтось її прогнав. Мабуть.
— Хто?
— Не я, це точно.
— А хто? Якби ти мала вгадати, то на кого б ставила?
Чи ВОНИ саме це й шукали? Підлітка, який переміг Бестію? І що зроблять, коли його знайдуть? Або з нею, бо непросто було сказати, кому приписати заслугу вбивства потвори з Кола. Ніна на мить уявила, кого б із приятелів з тих канікул вона здала б, якби ВОНИ стали її змушувати (наприклад тортурами). Артура? Він у їхній групі був найменш симпатичним…