— Вважаєш, що я про це не думав? — перебив Хуберт. — Але це не настільки вже й просто, бо вони все шифрують, не тільки відповіді, а й запитання також. Самі лише цифри, літери та якісь дивні позначки. З того нічого неможливо зрозуміти.
— Спробуй хоча б порівняти стрічку Маріуша з нашими й побачити, чим саме вони відрізняються. Принаймні ми тоді знали б, чи не загрожує червона картка й нам.
Хуберт зітхнув.
— Добре, можу спробувати. Який у нього був код?
«Був», не «є». Ніну боляче зачепило, що вони говорять про Маріуша в минулому часі, і вона відчула себе ще гірше.
— Хтось пам’ятає? — Хуберт глянув на друзів.
— Я ні, — похитав головою Яцек.
— Я також ні, — буркнула Тамара. — Навіть не запитувала, правду кажучи.
Ніна вимушена була визнати, що також не запам’ятала. Прокляття. Як для детектива вона виявилася не дуже й метикуватою.
— Спробуйте розпитати хлопців, поряд із якими він спав, може, вони запам’ятали, — сказала. — Або людей із його групи. Або, може, хтось пам’ятатиме код іншої людини, яка отримала нещодавно червону картку. Ми мусимо зібрати інформацію, і що більше — то краще. Почнімо з того, про що вас розпитували на допитах.
— Чи віримо ми в Бога, — озвався Яцек. — Я думав, що вони мене якось покарають, якщо я відповім «так», бо це ж комуністи. Але вони тільки щось записали в своїх паперах.
— Я сказала, що це не їхня справа, — захихотіла Тамара.
— А вас питали, чи ви сироти? — Ніна глянула на трійцю, вони кивнули.
— Навіщо їм сироти? — дивувався Яцек.
Тамара знизала плечима.
— А навіщо янголам Обраний? Сироти, вони ж, розумієте…
— Магічні? — підказала Ніна.
— Саме так, магічні. Так їх зображено в усіх казках і легендах, правильно?
Ніна поволі кивнула. Ще нещодавно така аргументація здавалася б ідіотською, але в цьому новому, зміненому янголами світі це мало сенс.
— Ти зізнався? — Тамара глянула на Хуберта.
— У чому?
— Що ти сирота. Єдиний серед нас.
— Я не сирота, — обурення залишило на блідій шкірі хлопця червоні плями. — Мій тато досі може бути живий.
Хуберт був позашлюбною дитиною, а його батько, з того, що Ніна знала, ніколи не цікавився ані сином, ані його матір’ю.
— І саме це ти й сказав на допиті? Що твій батько, можливо, досі живий?
Хуберт відвернувся.
— Я сказав, що знаю, що він живий, — відповів, помовчавши. — Бо я отримав від нього кілька листів, і тільки потім наш контакт обірвався. Я збрехав, розумієш? Хотів лише… — стенув плечима, а Ніні стало його шкода.
Він хотів лише, щоб це було правдою.
— Добре, — запевнила вона поспішно. — Краще не зізнаватися, якщо вже ми не знаємо, навіщо їм сироти.
— Мабуть, ні для чого хорошого, — втрутився Яцек.
— Мабуть, ні для чого хорошого, — погодилася Ніна і почала прикидати, яку інформацію треба зібрати.
— По змозі ми повинні отримати план фабрики. І зрозуміти, які тут є групи окрім тих, у яких працюємо ми. Може, завдяки цьому ми дізнаємося більше про те, що вони роблять. І про що запитували на допитах в інших хлопців і дівчат. І ще — чи хтось має магічні здібності…
— У такому ніхто не зізнається, — зауважив Яцек. — Тут ніхто нікому не довіряє.
— Ну то ми повинні зробити так, щоб нам довіряли. Повинні…
— А навіщо, га? Адже завтра ми все одно втечемо, — Яцек глянув на Тамару й Хуберта, шукаючи підтвердження.
Ніна гмикнула.
— Власне, щодо цього…
— Боїшся?
Вона роздратовано трусонула каштановою чуприною і прибрала набік волосся, що впало на очі.
— Я просто думаю, що буде нерозумно, якщо ми чкурнемо, а потім виявиться, що в селі ніхто не допоможе. Що тоді? Хочеш піти лісом без жодної підготовки?
— То що ти пропонуєш?
— Піти в село, роззирнутися навколо, а в разі чого повернутися.
Яцек пирхнув.
— Ти жартуєш, чи що?
— Вона має рацію, — втрутилася Тамара. — Я не боюся йти до лісу, але така мандрівка — чиста маячня. Я не хочу скінчити в череві голодного вовка або іншого звіра. Ми повинні перевірити, чи можуть люди в селі нам допомогти, а якщо ні — то повернутися і розробити інший план.
— Ага, і як ти хочеш це перевірити?
— Я можу вдати хлопця, який загубився в лісі, — запропонував Хуберт, а потім зіщулився, затремтів і застогнав. — Прошу, я з ранку нічого не їв, мені так холодно…
Вийшло пречудово, Ніна відчула, як шкірою поповзли дрижаки. Таємничий батько Хуберта був, мабуть, актором, причому непоганим — вона була в цьому впевненою.
— Нормально. Але не говори, що ти втік з Інституту. Нехай вони самі здогадуються, а ми тим часом…