— Перевіримо, як вони ставляться до людей звідси, ага.
— Яцеку? — Ніна глянула на пухкого хлопця, і той замислено кивнув.
— Хай буде так.
Вони доопрацювали подробиці, а потім, коли дівчата вже хотіли повертатися до себе, Хуберт затримав Ніну.
— Ти не позичиш мені щось почитати? Поряд зі мною сплять страшенно нудні хлопаки, з ними навіть не порозмовляєш…
— У мене є підручники, бо мене забирали зі школи, але польська чи біологія тебе напевне не зацікавить, еге ж?
— Так, — Хуберт був старший за Ніну на рік, тож програму її класу вже пройшов.
— А ще я маю тільки «Клінічну психіатрію». Досить цікава, але страшенно похмура.
— Згоден і на таке, — Хуберт виразно пожвавився при звістці про похмурість.
Дівчина ледве встигла принести йому книжку, як Видра криком почала зганяти дівчаток у душову. Ніна зціпила зуби. «Я це витримаю, — подумала. — Адже загальне купання — не найгірше, що могло зі мною статися».
Цього разу їй хоча б вдалося не розплакатися.
Потім вона лежала під ковдрою, тремтячи від холоду, із поглядом, втупленим у темряву, а та була густа, наче на дні криниці. Прислухалася до потріскування вогню у пічках, до стукоту чобіт Видри й думала про те, як вони вчотирьох розмовляли на ліжку Яцека.
Тільки тепер вона зрозуміла, що всі її слухали — ну, принаймні більшу частину часу, поки Яцек не почав із нею сперечатися. Сказала, що мусять зібрати інформацію, а вони одразу це прийняли. Наче в тому, що Ніна вказує їм, як треба вчинити, немає нічого дивного. І це сталося саме по собі, цілком природно. А на неї раптом навалилося відчуття відповідальності, бо було схоже, що друзі всерйоз сподіваються, що вона знайде вихід зі складної ситуації.
Що вона «щось придумає», як придумала тоді, коли в монастир хотіла пролізти Бестія-з-Кола.
«Але я не зможу, — сумнівалася Ніна. — Бестію подолати легше, ніж цілу армію комуністів».
Скрутившись у клубок, вона намагалася думати про щось приємне. Наприклад, про неділю вдома (а завтра саме мала бути неділя), але все одно весь час непокоїлася: за Маріуша, а передусім за їхню четвірку, та й за себе саму. Чекала й пострілів, як минулого вечора, гуркоту, що роздер би темряву, стлумлений товстими мурами, і змусив би її серце нестися шаленим галопом. Натомість вона почула лише стукіт по трубах.
Стук, стук, СТУК, два слабші, один сильніший. А потім СТУК, стук, СТУК. Тихий, але настирливий стукіт, що йшов десь знизу, наче хтось, ув’язнений глибоко під землею, намагався з нею порозумітися.
СТУК, СТУК, стук, стук.
«Азбука Морзе, — подумала вона, потроху програючи втомі. — Я повинна записати це, а потім поговорити з Яцеком». Але перш ніж вона потяглася за зошитом і олівцем (у темряві це було б непросто), занурилася у сон.
Вони зустрілися наступного дня після роботи, біля дірки в огорожі, про яку повідомила Тамара.
— Сьогодні ми вже одну таку залатали, ця лишилася на завтра, — заявила дівчина, присідаючи в багнюку й дивлячись крізь діру в дротяній сітці на недалекий ліс.
— То як ми вийдемо потім, якщо сьогодні доведеться повернутися? — запитав Хуберт.
— Я можу заплутати дріт так, щоб його вдалося зняти.
Ніна вирішила, що це досить непогана ідея. Яцек роззирнувся.
— Ходімо? — запитав.
Діти кивнули.
«А що, коли ВОНИ помітять наше зникнення?» — думала Ніна, пролазячи під огорожею. Теоретично в’язнів перераховували тільки ввечері, коли вони вже лежали в ліжках, але ж існувала можливість, що когось із їхньої четвірки викличуть на допит.
«Не думай про це, — наказала вона собі. — Ти в будь-якому разі нічого із цим не зробиш, тож немає сенсу непокоїтися».
Вона незадоволено глянула на обквацяну спідницю, а потім побігла за друзями, які вже зникали серед дерев.
Ніна вперше опинилася в хащах. Стовбури дерев були тут товстезними, наче колони. Крізь стелю з гілля, що густо переплелося, ледь продиралося каламутне світло листопадового дня. Мох на повалених деревах світився у напівмороці млявим зеленкуватим блиском, товста ковдра опалого листя прогиналася, наче м’який килим. Тріск гілочки під черевиком здавався пострілом із пістолету, і Ніна легенько здригалася. Усі мимоволі стишували голос, наче були в костьолі.
Друзі йшли на північний схід, у напрямку села. П’ятнадцять-двадцять хвилин швидкого маршу, казала Ніна, але тепер засумнівалася.
Що, коли вона погано прорахувала відстань? І через це загубить дорогу або й справді зустріне в лісі голодних вовків?
— Ви розмовляли з приятелями Маріуша? — запитала, щоб зайняти думки чимось корисним. — Хтось згадав, який у нього був код?